Мій телефон починає цвірінькати, і я дивлюся на нього, очікуючи, що це Вілл, але бачу повідомлення від мами.
«Пообідаємо в кафетерії? Зустрінемось за 15 хвилин?»
«15 хвилин» означає, що вона вже в дорозі. Я цілий тиждень відтягувала її візит, розповідаючи, що тут суцільна рутина, що їй буде нудно, але цього разу вона не прийняла відмови. Я надсилаю «Так» і встаю з зітханням, щоб перевдягнутися.
— Дякую, докторко Гемід.
Вона всміхається мені, ідучи до дверей.
— Тримай мене в курсі, Стелло. Барб теж спостерігатиме.
Я натягую чисту пару легінсів і толстовку, пишу собі нагадування внести бактробан до графіка в моєму застосунку, а тоді прямую до ліфта і через міст до корпусу 2. Коли дістаюся на місце, мама вже стоїть під кафетерієм. Її волосся зібране в розкуйовджений хвіст, темні кола важко пролягли під очима.
На вигляд вона худіша за мене.
Я міцно обіймаю її, намагаючись не кривитися, коли вона зачіпає мою гастротрубку.
— Усе гаразд? — питає вона, оцінюючи мене поглядом.
Я киваю:
— Чудово! Процедури — нема чого робити. Дихаю вже краще. У тебе все гаразд? — питаю, вдивляючись у її обличчя.
Вона киває, широко всміхаючись мені, але усмішка практично не торкається очей.
— Еге ж, усе добре!
Ми стаємо в довгу чергу й робимо свої звичайні замовлення — салат «Цезар» для неї, бургер і молочний коктейль для мене, величезну тарілку картоплі фрі для нас обох.
Нам вдається зайняти місце в кутку біля широких вікон, на зручній відстані від решти людей. Поки ми їмо, я кидаю погляд за вікно й бачу, що сніг досі м’яко падає, потроху збираючись білою ковдрою на землі. Сподіваюся, мама піде раніше, ніж надворі стане зовсім кепсько.
Я доїдаю свій бургер і три чверті картоплі фрі за той час, доки мама встигає з’їсти щонайбільше три жменьки салату. Дивлюся, як вона з утомленим обличчям колупає їжу. Схоже, знову ґуґлила до світанку, читаючи сторінку за сторінкою, статтю за статтею про легеневі трансплантації.
Тато був єдиним, хто зазвичай умів заспокоїти її, витягнути з коловороту тривоги самим лише поглядом, утішити так, як ніхто не вмів.
— Дієта розлучення пішла тобі не на користь, мамо.
Вона підіймає на мене очі, здивована.
— Про що ти кажеш?
— Ти надто схудла. Татові потрібен догляд. Ви обоє крадете мій імідж!
«Хіба ти не бачиш, що ви потрібні одне одному?» — хочеться сказати мені.
Вона сміється, хапаючи мій молочний коктейль.
— Ні! — скрикую я, коли вона робить театральний ковток.
Я перехиляюся через стіл, намагаючись відібрати його, але кришечка злітає, і шоколадно-молочний коктейль вкриває нас обох. Вперше за довгий час ми просто лускаємо від сміху.
Мама бере жменю серветок, м’яко стирає коктейль з мого обличчя, і раптом її очі наповнюються сльозами. Нахмурившись, беру її за руку.
— Мамо, що?
— От дивлюся на тебе й думаю… вони казали, що ти не… — вона хитає головою та обіймає долонями моє обличчя. Сльози котяться з її очей. — Але ти жива. І доросла. І вродлива. Ти постійно доводиш, що вони помилялися.
Вона хапає серветку, витираючи сльози.
— Не знаю, що б я без тебе робила.
Усередині в мене все холоне. «Не знаю, що б я без тебе робила».
Важко ковтаю й заспокійливо потискаю їй руку, але мої думки весь час повертаються до гастротрубки. Електронні таблиці. Застосунок. Велика цифра «35 відсотків» практично засіла у мене в грудях. Доки я не отримаю донорські легені, ця цифра не зросте. Доти моє життя триває лише моїми власними зусиллями. І я мушу продовжувати. Я маю лишатися в живих.
Бо цілком упевнена, що моє життя — єдине, що підтримує моїх батьків.
Коли мама йде, я одразу прямую з Віллом до спортзалу, бажаючи зміцнити свої кволі легені, наскільки це можливо. Я мало не прошу його не приходити, щоб мати змогу все обміркувати, але знаю, що він, імовірно, роками й носа не показував до спортзалу.
До того ж тривоги за батьків укупі з цими думками буде забагато, щоб дати мені зосередитись на чомусь іншому. Принаймні відвідування Віллом спортзалу — проблема, яку можна розв’язати негайно.
Починаю крутити педалі велотренажера. Я не проти тренуватися в другій половині дня, відколи спортзал став одним із найприємніших місць у цілій лікарні. Три роки тому її відремонтували й практично вчетверо збільшили розмір, встановивши баскетбольні корти, басейн із солоною водою, блискуче нове кардіообладнання й цілі ряди безкоштовних ваг. Є навіть цілий окремий зал для йоги й медитації, з широкими вікнами, що виходять у двір. Раніше тутешній спортзал являв собою стару запилюжену кімнату з купкою непарних гантелей і напіврозваленим обладнанням, на вигляд таким, ніби виробили його за рік після винайдення колеса.