Мене добиває, що я не можу бути там із нею й допомогти втілити вбивчий десятикроковий план шаленого курортного роману з Мейсоном.
Мія відкладає телефон і буденно знизує плечима. Підіймається, вдаючи, що розглядає малюнок на стіні.
— Нічого особливого. Зустрінемо його з Тейлором в аеропорту завтра вранці.
Я кидаю на неї погляд, і вона розпливається в широкій усмішці.
— Гаразд, дещо особливе в цьому є!
Ми всі верещимо від радощів, і я підіймаю гарненький цільний купальник у горошок — супервінтажний і цілком у її стилі. Вона киває, вихоплює його в мене з рук і прикладає до себе.
— Саме сподівалася, що ти обереш цей.
Обернувшись, бачу, як Каміла нервово поглядає на годинник. Не дивно — вона чемпіонка з прокрастинації і, певно, ще жодної речі до Кабо не зібрала.
Окрім бікіні, звісно.
Вона бачить, що я помітила її погляд на годинник, і полохливо всміхається.
— Мені ще треба купити пляжний рушник на завтра.
Типова Каміла.
Я встаю, і серце завмирає від думки, що вони йдуть; але я не хочу затримувати їх.
— Дівчата, вам уже пора! У вас же літак із самого рання.
Мія обводить сумним поглядом кімнату, доки Каміла пригнічено крутить сумку з купальниками в руці. Через них двох усе стає важчим, ніж я очікувала. Ковтаю відчуття провини та обрáзи, що закипають усередині. Це ж не вони пропускають останню шкільну поїздку до Кабо. Вони хоча б будуть разом.
Я широко всміхаюсь обом, практично виволікаючи їх за двері. Щоки болять від усього цього вдаваного позитиву, та я не хочу зруйнувати його — заради них.
— Ми надішлемо тобі купу фотографій, окей? — каже Каміла, обіймаючи мене.
— Та вже надішліть! Прифотошопиш мене до кількох, — кажу я Мії, яка творить в Адобі справжні дива. — І тоді навіть не скажеш, що мене там не було!
Вони тупцяють у дверях, і я надмірно закочую очі, жартома виштовхуючи їх у коридор.
— Тікайте звідси. Ідіть, і чудової вам поїздки.
— Ми тебе любимо, Стелло! — гукають вони, йдучи коридором.
Я дивлюся їм услід, і махаю, доки пружні кучері Мії зникають, і раптом усвідомлюю, що нічого так сильно не хочу, як піти разом з ними збирати речі замість розпаковувати їх.
Моя усмішка в’яне, щойно я зачиняю двері й бачу стару родинну світлину, акуратно приколоту в кімнаті до моїх дверей.
Її зробили влітку кілька років тому, на парадному ґанку нашого дому під час барбекю на Четверте липня[1]. Камера впіймала мить, коли я, Еббі, мама й тато дурнувато всміхаємося всі разом. Відчуваю наплив туги за домом і чую скрип зношеної хиткої деревини парадних східців, що риплять під нами, коли ми зі сміхом зсуваємося докупи задля фотографії. Я сумую за цим відчуттям — що всі ми разом, щасливі й здорові. І так більшу частину часу.
Це не допомагає. Зітхнувши, я відходжу й кидаю погляд на візок із ліками.
Правду кажучи, мені тут подобається. З шести років це мій дім удалині від дому, тож зазвичай я не проти приїздити сюди. Я отримую свої процедури, вживаю ліки, набираю вагу на молочних коктейлях, принагідно бачуся з Барб і Джулі та їду — до наступного загострення. Усе дуже просто. Але цього разу я відчуваю занепокоєння, навіть тривогу. Бо замість того, щоб лише хотіти одужати, я мушу одужати. Заради батьків.
Адже вони взяли й зіпсували все, коли розлучились. А втративши одне одного, вони не переживуть, якщо втратять ще й мене. Я це знаю.
Якщо мені покращає, тоді, можливо…
Крок за кроком прямую до настінного кисню. Двічі перевіряю, чи вимірювач швидкості течії встановлений правильно, і слухаю рівномірне шипіння кисню, що надходить звідти, а тоді вставляю кінці носової трубки у вуха й просуваю її зубці до носа. З зітханням опускаюся на знайомо незручний лікарняний матрац і глибоко вдихаю.
Тягнуся до кишенькового записника, щоб прочитати наступний пункт у моєму списку завдань і цим зайняти себе: «18. Записати відео».
Я беру олівець і замислено прикушую його, вдивляючись у раніше написані слова. Досить дивно, що зараз здається легшим думати про потойбічне життя.
Але список є список, тож я видихаю й тягнуся до тумбочки по ноутбук, сидячи по-турецьки на новій квітчастій ковдрі. Я придбала її вчора в «Тарґеті», доки Каміла з Мією купували одяг для Кабо. Мені навіть не потрібна була ковдра, але вони з таким завзяттям допомагали мені обрати щось для лікарні, що ніяково було не купити. Принаймні вона дещо пасує до моїх теперішніх стін, яскравих, насичених і барвистих.