— Стелла нервує. Але я буду тут і співом заколисуватиму її, як завжди!
Вона починає співати м’яким і солодким голосом: «Я тебе люблю, бушель і ще трішки…»
— Припини! — каже Стелла, затуляючи рота сестрі долонею. — Ще зурочиш!
Я ставлю відео на паузу, озираючись до друзів.
Обоє мають збентежений вигляд і явно не усвідомлюють того, що тільки-но дійшло до мене. Переглядаються, здіймаючи брови, а тоді Гоуп широко всміхається мені, нахиляючись, щоб придивитися до бічної панелі.
— Ти переглянув усі її відео?
Я не звертаю на неї уваги.
— І от, вона просто сказилася п’ять хвилин тому, коли я попросив показати мені більше творів її сестри. Це відео минулого року, — пояснюю я.
— Так, і що? — питає Джейсон, насупившись.
— Після того на жодному відео Еббі немає.
Вони кивають, потроху доганяючи, що до чого. Гоуп дістає телефон і з насупленим виглядом щось вистукує.
— Я знайшла інстаграм Еббі Ґрант. Там здебільшого її творчість і вона зі Стеллою, — вона підіймає очі на мене, киваючи. — Але ти маєш рацію. Вона рік нічого не дописувала.
Переводжу погляд з Джейсона на Гоуп, а потім знов на Джейсона.
— Гадаю, з Еббі щось сталось.
Наступного ранку мій телефон гучно дзижчить, нагадуючи про серію вправ, яку внесла Стелла до мого режиму. Я не бачив її, відколи збагнув, що з Еббі щось сталось, і думка про те, що за кілька хвилин ми зустрінемось, змушує мене дивно нервувати. Я не зміг по-справжньому насолодитися товариством Гоуп і Джейсона, навіть коли ми їли картоплю фрі й розмовляли про нещодавню шкільну драму через нову серію «Західного світу» після Дня подяки. Ми завжди чекаємо, щоб разом переглянути нову серію, навіть коли я на зовсім іншому континенті, в іншому часовому поясі й мушу зв’язуватися з ними в скайпі.
Глибоко вдихнувши, прямую до спортзалу на зустріч зі Стеллою, відчиняю двері й проходжу повз ряди бігових доріжок, орбітреків і велотренажерів.
Зазираючи до залу для йоги, бачу, як вона сидить на зеленому маті й медитує, схрестивши ноги й заплющивши очі.
Повільно відчиняю двері, якомога тихіше простуючи до мата в іншому кінці залу напроти неї.
Шість кроків.
Сідаю і дивлюся, який незворушний у неї вигляд, яке м’яке й спокійне обличчя. Але її очі потроху розплющуються назустріч моїм, і вона ціпеніє.
— Барб тебе не бачила, ні?
— Еббі померла, так? — випалюю я, переходячи одразу до суті.
Вона ошелешено дивиться на мене, нічого не кажучи.
Нарешті глитає й трусить головою.
— Дуже мило, Вілле. Чуйно, як відбійним молотом.
— У кого є час на чуйність, Стелло? Точно не в нас…
— Припини! — обриває вона мене. — Припини нагадувати мені, що я помираю. Я знаю. Я знаю, що помираю.
Із серйозним обличчям хитає головою.
— Але я не можу, Вілле. Не зараз. Я маю протриматися.
Я ніяковію.
— Не розу…
— Я все життя помираю. Кожен мій день народження ми святкуємо як останній.
Вона трусить головою, і на її горіхових очах яскраво блищать сльози.
— Але тоді померла Еббі. Це мала бути я, Вілле. Усі були готові до цього.
Вона глибоко вдихає, наче цілий світ тягарем ліг їй на плечі.
— Мої батьки не переживуть, якщо я теж помру.
Її слова обрушуються на мене тонною цегли. Увесь цей час я помилявся.
— Режим. Від самого початку я гадав, що ти боїшся померти, але це зовсім не так, — говорячи, я спостерігаю за її обличчям. — Ти дівчина, яка помирає, але маєш провину, що вижила. Це повний вибух мозку. Як ти тільки живеш із…
— Жити — єдиний вибір, який я маю, Вілле! — різко обриває вона, встаючи й окидаючи мене гнівним поглядом.
Я встаю, не зводячи з неї очей. Бажаючи підійти ближче й заповнити собою простір між нами. Бажаючи струснути її, аби вона побачила.
— Але ж, Стелло. Це не життя.
Вона розвертається, натягує маску й рвучко рушає до дверей.
— Стелло, зачекай! Ну ж бо!
Я роблю кілька кроків слідом за нею, шкодуючи, що не можу просто дотягнутися й схопити її за руку — тоді я міг би владнати все.
— Не йди. Ми ж маємо тренуватись? Я замовкну, гаразд?
Двері з грюкотом зачиняються за нею. Чорт. Оце я справді лажанувся.
Озираюся й дивлюся на мат, на якому вона сиділа, хмурячись на порожнє місце, де вона щойно була.
І тут я усвідомлюю, що роблю те єдине, що весь цей час казав собі не робити. Я хочу того, чого ніколи не зможу отримати.
Розділ 11
Стелла
Я ривком відчиняю двері моєї палати. Малюнки Еббі зливаються в мене перед очима — увесь біль, уся провина, які я заштовхувала все глибше й глибше, підіймають свої огидні голови, від чого коліна підгинаються. Зіщулившись, опускаюся на підлогу й стискаю пальцями холодний лінолеум, чуючи, як дзвенить у голові мамин крик, зовсім як того ранку.