Я мала бути з нею в Аризоні у той вихідний, але в ніч перед вильотом мені так важко було дихати, що я мусила лишитися вдома. Я знов і знов вибачалася. Це мав бути її подарунок мені на день народження. Наша перша подорож, лише ми вдвох. Але Еббі тільки відмахнулася, міцно обійнявши мене й сказавши, що повернеться за кілька днів із такою кількістю фотографій та історій, що мені здаватиметься, наче я весь час була там із нею.
Але вона не повернулася.
Пам’ятаю, як почула дзвінок телефону внизу. Як схлипувала мама, як тато постукав у двері й сказав сісти. Щось сталося.
Я не повірила йому.
Я похитала головою й засміялася. Це був розіграш у дусі Еббі. Мав бути. Це неможливо. Такого бути не могло. Це я мала померти, задовго до них усіх. Еббі була практично втіленням слова життя.
Знадобилося аж три дні, щоб горе дійшло до мене. Лише коли наш зворотний рейс мав приземлитись, я зрозуміла, що Еббі справді не повернеться додому. Тоді я була засліплена. Два тижні поспіль пролежала в ліжку, забувши про віброжилет і режим, а коли прокидалася, не лише мої легені були ні на що не здатні. Мої батьки не могли розмовляти між собою. Навіть дивитися одне на одного не могли.
Я передбачала це задовго до того, як воно сталося. Я навчала Еббі, що робити, аби втримати їх разом, коли я помру. От тільки не очікувала, що самій доведеться це робити.
Я так старалася. Планувала родинні виходи у світ, готувала для них вечері, коли вони нічого не могли робити, крім як дивитися перед собою. Але це все ні до чого не привело. Якщо згадували Еббі, завжди скипала сварка. А коли ні, її присутність робила мовчання нестерпним. За три місяці вони розсталися. За шість — розлучилися. Розійшовшись на якомога дальшу відстань одне від одного й покинувши мене теліпатися посередині.
Але це не допомогло. Відтоді я живу наче вві сні, щодня зосереджуючись на тому, щоб не дати собі померти, аби втримати їх обох на плаву. Складаю списки завдань і перевіряю їх, намагаючись чимось себе зайняти, ковтаючи свої горе й біль, щоб моїх батьків не поглинали їхні.
І тепер, на додачу до всього, з-поміж усіх людей саме Вілл намагається повчати мене, що мені робити. Наче має якесь уявлення про те, що насправді означає жити.
А найгірше те, що єдина, з ким зараз хочеться говорити, — це Еббі.
Сердито витираю сльози тильним боком долоні, дістаю з кишені телефон і надсилаю повідомлення тому, хто — я знаю — зрозуміє.
«Загальна кімната відпочинку. Зараз».
Я думаю про всі ті малюнки у себе в кімнаті. Кожен — з чергової поїздки до лікарні разом з Еббі, яка тримала мене за руку. І ось тепер — три поїздки. Цілих три поїздки без жодного малюнка.
Пам’ятаю перший день, коли я приїхала до Сент-Ґрейс. Навіть якби я раніше не боялася, самого розміру цього місця вистачало, щоб приголомшити шестирічну. Великі вікна, апарати, гучні шуми. Я пройшла крізь вестибюль, намертво вчепившись у руку Еббі й так сильно намагаючись бути хороброю.
Мої батьки розмовляли з Барб і докторкою Гемід. Ще до того, як познайомилися зі мною, працівниці все робили, аби я з першої миті почувалася в лікарні Сент-Ґрейс як удома.
Але по-справжньому це вдавалося лише Еббі. Того дня вона подарувала мені три безцінні дарунки.
Першим був мій набивний ведмедик-панда Латка, дбайливо вибраний у подарунковій крамниці лікарні.
Другим був перший з багатьох малюнків — торнадо з зірок. Перша частина колекції «шпалер», яку я дістала від неї.
І доки мої батьки розмовляли з Барб про ультрасучасний заклад, Еббі побігла й знайшла мені ще один подарунок того дня.
Найкращий, що я отримала за всі роки у Сент-Ґрейс.
— Це, безумовно, вражає, — сказала мама, доки я стежила, як Еббі крокує яскраво розфарбованим коридором дитячого відділення, зникаючи за рогом.
— Стелла буде тут як удома! — сказала Барб, тепло всміхнувшись мені.
Пам’ятаю, як я стискала в руках Латку, силкуючись усміхнутися їй у відповідь.
З-за рогу вигулькнула Еббі й мало не врізалася в медсестру, а слідом за нею ув’язався дуже маленький, худющий темноволосий хлопчик у завеликому светрі з колумбійською національною збірною.
— Дивіться! Тут є інші діти!
Я помахала хлопчикові, перш ніж між нами стіною виросла Барб у своїй барвистій формі, розділивши нас.
— По, ти ж чудово знаєш, — висварила вона хлопчика, коли Еббі взяла мене за руку.