Простягаючи мені ведмедика, вона зазирає мені в очі.
— Отже, завтра вранці?
Я тягнуся до неї, беру панду й киваю.
— Завтра вранці.
— Я зателефоную твоїм батькам і повідомлю їх, — каже вона, і я завмираю.
Хвиля жаху обрушується на мене.
— Можете дати мені кілька хвилин, щоб я переказала їм цю новину? Буде легше, якщо вони дізнаються від мене.
Вона киває, міцно стиснувши моє плече, і йде. Я знов лягаю, пригортаючи Латку, і з тривогою думаю про дзвінки, які маю зробити. Досі чую мамин голос у кафетерії, він кружляє навколо моєї голови.
«Не знаю, що б я робила без тебе».
«Не знаю, що б я робила без тебе».
«Не знаю, що б я робила без тебе».
Я чую шум за дверима і, повернувши голову, бачу конверт, підсунутий під двері. Дивлюсь, як світло пробивається з-під дверей, за якими стоїть пара ніг, а за мить повільно розвертається і йде.
Обережно встаю й нахиляюся підібрати конверт. Відкривши його, дістаю карикатуру в сумних і похмурих кольорах. Це портрет насупленого Вілла з букетом зів’ялих квітів у руці і підписом бульбашками внизу: «Пробач».
Я знов лягаю на ліжко, тримаючи малюнок біля грудей і міцно заплющивши очі.
Докторка Гемід сказала, що я боєць.
Але я дійсно не впевнена, що зараз я саме така.
Розділ 12
Вілл
Я страшенно облажався. Знаю.
Закинувши малюнок, я вислизаю з нашого крила і проминаю східний вестибюль, стискаючи телефон в очікуванні чогось. Повідомлення, дзвінка у FaceTime, словом, хоч чогось.
На цей час вона вже мала б побачити малюнок, так? У неї світилось. Але після нашої сварки — повна тиша.
«Що мені робити? Вона навіть не говорить зі мною», — пишу я Джейсону, сам собі роблячи гримаси. Уявляю, як він щиро потішається, що я настільки на когось запав, аж прошу його поради.
«Просто дай їй трохи часу, чуваче», — відповідає він.
Я гучно зітхаю, розчарований. «Часу». Усе це чекання — справжня мука.
Падаю на лаву, дивлячись, як проходять люди крізь розсувні двері лікарні. Малі діти, що нервово чіпляються за руки батьків. Медсестри, які сонно труть очі, коли їм нарешті вдається піти. Відвідувачі, що нетерпляче напинають куртки, вирушаючи додому в ніч. Уперше за кілька днів шкодую, що я не один з них.
Мій шлунок гучно буркотить, і я вирішую піти до кафетерію й відволікти себе якимось їдлом. Прямуючи до ліфта, завмираю, почувши знайомий голос, що ллється з сусідньої кімнати.
— Ne envíe dinero, no puede pagarlo[7], — каже голос похмурим, сумним тоном.
Dinero. Гроші. Я два роки вивчав іспанську в школі й можу сказати лише кілька фраз, але це слово впізнаю. Зазираю всередину й бачу, що це каплиця з вітражними вікнами й класичними дерев’яними лавами. Старий церковний інтер’єр так відрізняється від решти сучасного, елегантного дизайну лікарні.
На очі потрапляє По, який сидить на передній лаві, впершись ліктями в коліна, і розмовляє з кимось у FaceTime.
— Yo también te extraño, — каже він. — Lo sé. Te amo, Mamá[8].
Він перериває дзвінок і опускає голову на руки. Я трохи ширше прочиняю важкі дубові двері, і петлі при цьому гучно риплять.
Він здивовано обертається.
— Каплиця? — питаю я, і мій голос надто гучно відбивається в стінах широкого залу.
Іду проходом до нього. Він роззирається довкола з млявою усмішкою.
— Мама любить бачити мене тут. Я католик, але не такий католик, як вона.
Він зітхає, притуляючись головою до лави.
— Не бачив її два роки. Вона хоче, щоб я приїхав відвідати її.
Мої очі розширюються від подиву, і я сідаю через прохід від нього, на безпечній відстані. Це реально довго.
— Ти не бачив свою матір два роки? Що вона тобі зробила?
Він хитає головою. Його темні очі наповнені смутком.
— Усе не так. Їх депортували назад до Колумбії. Але я народився тут, а вони не хотіли забирати мене від моїх лікарів. Я під опікою держави, доки мені не виповниться вісімнадцять.
Чорт. Навіть не уявляю, як це. Як можна було депортувати батьків, коли в дитини КФ? Батьків смертельно хворого?
— Це повне лайно, — кажу я.
По киває:
— Я сумую за ними. Дуже.
Я хмурюся.
— По, ти маєш їхати! Ти повинен побачити їх.
Він зітхає, зупиняючи погляд на широкому дерев’яному хресті за кафедрою, і я згадую почуте. Dinero.
— Це коштує грошей. Вона хоче надіслати гроші, але не може справді покрити витрати. Та і я нізащо не збираюся виймати шмат хліба в неї з рота…