— Вона в більшій небезпеці під наркозом, ніж зі мною, — парирую я.
— Помиляєшся! — гримає Барб, коли ліфт уповільнює хід і спиняється, відчинивши двері.
Вона виривається з нього, а я слідом, гукаючи:
— Що таке, Барб?
— Тревор Вон і Емі Преслі. Юні фіброзники, зовсім як ти і Стелла, — каже Барб, розвертаючись на підборах обличчям до мене. — Емі надійшла до нас із B. cepacia.
Її очі серйозні, тож я притримую язика, перш ніж відпустити один зі звичних коментарів, і даю їй договорити.
— Я була молода, десь як Джулі. Новенька на цій роботі. Новенька в житті.
Вона дивиться повз мене, немов зазираючи в інший проміжок часу.
— Тревор і Емі були закохані. Ми всі знали правила. Жодних контактів, шість кроків дистанція. І я… — вона вказує на себе, — я дозволила їм порушити правила, бо хотіла, щоб вони були щасливі.
— І що, вони обоє померли? — питаю я, знаючи кінцівку ще до завершення розповіді.
— Так, — каже вона і нерухомо дивиться мені в очі, стримуючи сльози. — Тревор підхопив від Емі B. cepacia. Емі прожила ще десять років. А Тревор? Його викреслили з першочергового списку на трансплантацію, і прожив він ще два роки, і бактерія вбила його легені.
Чорт.
Я глитаю, переводячи погляд із неї на палату Стелли одразу за постом медсестер. Страшилки про все, що може статися з нами, фіброзниками, практично незліченні. Але те, що я почув зараз від Барб про Тревора та Емі, зовсім не здалося страшилкою.
— Це сталося під моїм наглядом, Вілле, — каже вона, вказуючи на себе і непохитно струшуючи головою. — Горіти мені в пеклі, якщо я дозволю цьому трапитися знову.
З цими словами вона розвертається і йде геть, відібравши в мене мову.
Я озираюсь і бачу По, який стоїть у дверях з непроникним обличчям. Він усе чув. Розтуляє рота сказати щось, але я жестом обриваю його. Іду прямісінько до своєї палати й гучно зачиняю за собою двері.
Беру ноутбук із тумбочки й сідаю на ліжко. Мої пальці зависають над клавіатурою, а тоді я шукаю це. «B. cepacia».
Слова вистрибують переді мною.
Зараження.
Ризик.
Інфекція.
Раз кашлянувши, раз доторкнувшись, я міг зруйнувати їй життя. Знищити будь-який її шанс на нові легені. Я міг спричинити біду Стеллі.
Мабуть, я це знав. Але не розумів по-справжньому.
Від думки про це в мене аж кістки ниють. Це гірше за операції, інфекції чи пробудження в погані ранки, коли ледве можеш дихати. Гірше навіть за біль від перебування з нею в одній кімнаті без можливості її торкнутися.
Смерть.
Ось хто я. Ось чим я є для Стелли.
Єдине, що гірше за неможливість бути з нею чи біля неї, — це жити у світі, де її взагалі нема. Особливо з моєї провини.
Розділ 15
Стелла
— Час прокидатися, люба, — каже голос із віддалі.
Голос мами, вже ближчий. Зовсім поряд зі мною.
Я глибоко вдихаю, і світ навколо стає чіткішим. У голові туман. Я кліпаю, коли перед очима проступає її обличчя. Поряд із нею стоїть тато.
Я жива. Мені це вдалося.
— Ось моя Спляча Красуня, — каже вона, і я мляво тру очі. Знаю, що тільки-но прокинулась, але я виснажена.
— Як почуваєшся? — питає батько, і я сонно стогну у відповідь, усміхаючись обом.
У двері стукають, і їх відчиняє Джулі, входячи з інвалідним кріслом, щоб відвезти мене до моєї палати. І в моє ліжко. Дякувати Богу.
Скидаю руку в повітря, підіймаючи великий палець у дусі автостопників, і вигукую:
— Не підкинете?
Джулі сміється, а тато допомагає мені встати з медичного візка й пересісти в крісло. Знеболювальні, на яких я зараз, сильні. Я не відчуваю обличчя, тим більше — болю від гастротрубки.
— Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти! — каже тато, і я показую обом великий палець, аж тут завмираю.
Стривайте.
Ми.
«Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти»?
— Я що, прокинулась у паралельному всесвіті? — бурмочу я, потираючи очі й мружачись на них.
Мама всміхається й заспокійливо гладить моє волосся, дивлячись на тата.
— Ти наша донька, Стелло. Завжди була і завжди будеш.
Ці знеболювальні таки сильні.
Я розтуляю рота щось сказати, але надто приголомшена і втомлена, щоб зв’язати кілька слів. Лише киваю, несамовито метляючи головою вгору-вниз.
— Іди поспи трохи, серденько, — каже мама, цілуючи мене в лоб.
Джулі везе мене коридором до ліфта. Майже неможливо не заплющувати очей — повіки важчі за мішок картоплі.