Надсилаю нове: «Я тут. Ти отримав моє повідомлення? Де ти?»
Минає ще десять хвилин. А потім ще.
Може, він спить? Чи, може, до нього прийшли друзі, й він не мав можливості зазирнути у свій телефон?
Я обертаюся, почувши, як відчиняються за мною двері, усміхаюся, рада нарешті бачити… По. Що тут робить По?
Він із серйозним обличчям дивиться на мене.
— Вілл не прийде.
— Що? — видушую з себе. — Чому не прийде?
— Не хоче тебе бачити. Він не прийде.
Не хоче мене бачити? Що? По простягає пачку носовичків, і я тягнуся по них, збентежено суплячись.
— Він просив переказати тобі, що цю маленьку пригоду між вами скінчено.
Шок і образа поступаються гніву, глибокому й щирому, який роздирає мене зсередини. Нащо він співав мені пісню Еббі перед операцією? Нащо прослизнув до передопераційної, ризикуючи бути впійманим? Нащо зробив мені саморобний букет квітів, якщо цю «маленьку пригоду» між нами скінчено?
Сльози смутку котяться по моєму обличчю, і я розриваю пачку носовичків.
— Ненавиджу його, — кажу я, сердито витираючи очі.
— Ні, це не так, — каже По, притуляючись до стіни й дивлячись на мене. Його голос м’який, але категоричний.
Я сміюся, хитаючи головою.
— Він, мабуть, добряче посміявся з ненормальної, схибленої на контролі з 302-ї, еге ж? Не хотів казати це сам, щоб пореготати мені в обличчя? Як не схоже на нього.
Я схлипую і змовкаю, бо навіть попри гнів відчуваю, що це не так. Безглуздя.
— Він у порядку? Щось сталося?
По хитає головою.
— Ні, нічого не сталося, — він робить паузу й дивиться мені за спину, де дзюркотить фонтан. — Гаразд, уточню, — він дивиться мені в очі. — Сталася Барб.
Він переповідає мені те, що випадково чув у коридорі: як Барб напосілася на Вілла через нас, як близькість може вбити нас обох.
Я навіть не даю йому договорити. Скільки ще мені жити в страху, як би чого не сталося? Усе моє життя обертається навколо нав’язливого режиму й відсотків, а оскільки я щойно з операційної, ризик, схоже, ніколи не знизиться. Кожну хвилину життя я питаю себе: «А що, як?..», і з Віллом не буде інакше.
Але дещо я вже можу сказати точно. Інакше буде без нього.
Я кидаюся повз По, вибігаючи за важкі двері, нагору сходами й через міст до ліфтів.
— Стелло, зачекай! — гукає він слідом, але я маю бачити Вілла. Нехай він мені скаже, що хоче саме цього.
Знов і знов я стукаю по кнопці ліфта, але це триває надто довго. Дивлюся в обидва боки й бачу, як слідом за мною зі збентеженим виглядом йде По. Продовжую рухатися до сходів, кашляю й затискаю свій бік. Від післяопераційного болю голова йде обертом. Штовхаю перед собою двері й біжу сходами вниз.
Повернувшись на наш поверх, ривком відчиняю подвійні двері й барабаню в палату 315. Кидаю погляд на пост медсестер і з полегшенням бачу, що там порожньо.
— Вілле, — видихаю я. Мої груди важко підіймаються. — Я не піду, доки ти не поговориш зі мною.
Тиша. Але я знаю, що він там.
Кроки По лунають у коридорі, зупиняючись за шість кроків позаду мене.
— Стелло, — видихає він, хитаючи головою, і його груди так само важко здіймаються після бігу за мною.
Я не звертаю на нього уваги й стукаю знову, цього разу гучніше.
— Вілле!
— Іди звідси, Стелло, — каже його голос крізь двері. Пауза. Потім: — Будь ласка.
«Будь ласка». Є щось у тому, як він це каже. Щось тужливе, глибоке й сильне.
Я втомилася жити, не живучи насправді. Втомилася на щось чекати. Ми багато чого не можемо собі дозволити. Але можемо мати хоч це.
Я знаю.
— Вілле, просто відчини, і ми поговоримо.
Минає ціла хвилина, та потім двері відчиняються, рівно настільки, щоб я бачила його тінь на кахельній підлозі. Коли він не виходить, я починаю відступати до дальньої стіни, як завжди роблю.
— Я відійду, гаразд? Аж до стіни. Я буду досить далеко.
Сльози знов навертаються на очі, і я глитаю, стримуючи їх.
— Не можу, Стелло, — тихо каже він, і я бачу крізь шпарину, як його рука стискає одвірок.
— Чому? Ну ж бо, Вілле…
Він перериває мене твердим голосом:
— Ти ж знаєш, що я хочу. Але не можу.
Його голос застрягає в горлі, і я розумію.
Розумію в цю мить, що «маленьку пригоду» між нами не скінчено. Вона лише починається.
Я підступаю до дверей, бажаючи бачити його сильніше, ніж навіть дихати.
— Вілле…
Двері зачиняються в мене перед носом, і засув стає на місце. Я дивлюся на них, приголомшена, відчуваючи, як мені начисто забило дух.