ДЗІНЬ! Ще одне повідомлення.
«У мене КФ, і ти нагадуєш мені, що треба завжди лишатись на позитиві. Цілую».
Моє серце теплішає, і насамкінець я широко всміхаюся на камеру тій людині, котра веде ту ж боротьбу, що і я. Цього разу щиро.
— Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевірити свої денні й ранкові ліки. Знаєте ж, яка я до всього прискіплива. Сподіваюсь, у всіх був чудовий тиждень. Бувайте!
Я завершую пряму трансляцію, повільно видихаю і, закриваючи браузер, бачу на екрані усміхнені обличчя, готові до зимового балу. Я, Каміла і Мія тримаємося за руки, усі з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорі». Каміла хотіла яскраво-рожеву, але Мія переконала нас, що червоний — саме той колір, котрий ПОТРІБЕН нам у житті. Досі не впевнена, що це так.
Лягаючи знов, я беру до рук потертого ведмедика панду, що спочиває на моїх подушках, і міцно обіймаю його. Латка — так назвала його моя сестра Еббі. І яким же влучним виявилося це ім’я. Роки поїздок зі мною до лікарні й назад помітно позначилися на ньому. Різнокольорові латки нашиті поверх прорваних місць, де вилізла набивка, коли я надмірно стискала його під час найболючіших процедур.
У двері стукають, і тієї ж секунди вони відчиняються — вривається Барб із повними руками пудингу для заїдання ліків.
— Я повернулася! Роздача!
У Барб мало що змінилося за останні шість місяців чи за останні десять років — вона й досі найкраща. Те саме коротке кучеряве волосся. Та сама кольорова медична форма. Та сама усмішка, що освітлює цілу кімнату.
Але слідом за нею входить Джулі на останньому терміні вагітності й несе крапельницю.
Ось це вже неабияка зміна за останні півроку.
Я ковтаю свій подив і всміхаюся Барб, яка опускає чашки пудингу на край ліжка, щоб я розставила їх на візку, а потім дістає список — ще раз переконатися, що в ньому є все необхідне.
— Що б я без тебе робила? — питаю я.
— Померла б, — підморгує вона.
Джулі підвішує біля мене пакет з антибіотиками, зачіпаючи животом мою руку. Чому вона не сказала мені, що вагітна? Я ціпенію, ледве всміхаючись, дивлюся на її опукле черевце й намагаюся м’яко відсунутися.
— За останні півроку чимало змінилося!
Вона потирає живіт, і її блакитні очі яскраво сяють, коли вона всміхається мені.
— Хочеш відчути, як вона буцає ніжками?
— Ні, — мовлю я, трохи надто поспішно.
Мені ніяково бачити, як її злегка ошелешує моя прямота і її біляві брови вигинаються від подиву. Але я зовсім не хочу, щоб моє прокляття опинилося поряд із цим прекрасним, здоровим немовлям.
На щастя, вона переводить погляд на тло мого робочого столу.
— То ваша фотка з зимового балу? Я бачила кілька таких в інсті! — захоплено каже вона. — Як це було?
— Супер як весело! — кажу я піднесеним тоном, коли ніяковість тане. Відкриваю теку на робочому столі, повну фотографій. — Цілих три пісні відтягувалася на дискотеці. Покаталася в лімузині. Їжа була класна. Ще й устигла повернутися до десятої тридцять, перш ніж утомилась, а це набагато краще, ніж я очікувала! Кому потрібен відбій, коли тіло саме все знає, так?
Я показую їй та Барб кілька наших світлин, зроблених удома в Мії перед танцями, доки вона ставить мені крапельницю й вимірює кров’яний тиск і рівень кисню. Пригадую, як колись боялася голок, але з кожним забором крові й з кожною крапельницею цей страх потроху відступав. Тепер я навіть не здригаюсь. І тому почуваюся сильною щоразу, як мене тицяють чи штрикають. Наче здатна все перемогти.
— Добре-добре, — каже Барб, коли вони вже мають усі мої життєво важливі показники й припиняють охкати-ахкати над моєю блискучою сріблястою трапецієвидною сукнею з білою трояндовою бутоньєркою.
Каміла, Мія та я вирішили помінятися бутоньєрками, коли пішли дівочою компанією на бал. Я не хотіла йти туди з парою, тим більше що мене й не запрошували. Цілком імовірно, мені б довелося піти звідтіля серед білого дня або стало б зле під час танцю, а це нечесно щодо того, з ким я прийшла б. Вони обидві не хотіли, щоб я почувалася покинутою, тож замість того, щоб шукати собі пару, вирішили, що ми підемо разом. Однак через перспективи з Мейсоном дуже малоймовірно, що так буде й на випускному.
Барб киває на заповнений ліками візок, поклавши руку на стегно.
— Я все одно приглядатиму за тобою, але в тебе цілком непогано виходить.
Вона підіймає пляшечку з пігулками.
— Не забудь, ти повинна прийняти це з їжею, — каже вона, обережно ставить її назад і бере в руки іншу. — І подбай, щоб не…