Червона стрічка у волоссі. Троянда за вухом. Те, як вона постійно дивиться на мене.
Здається, ніби все це не насправді. Ніколи не почувався так ні з ким, адже в усіх попередніх стосунках орієнтувався на те, щоб жити швидко, померти молодим і завжди переїжджати до нової лікарні. Ніде й ні з ким я не затримувався так довго, щоб закохатися.
Та й маючи таку нагоду, не став би. Жодна з них не була Стеллою.
Ми зупиняємося перед великим тропічним акваріумом, і я докладаю всіх зусиль, аби відірвати погляд від неї й перевести на яскравих рибок за склом. Стежу очима, як помаранчево-біла рибка плаває колами навкруг корала на дні.
— Коли я була зовсім малою, я просто дивилася на цих рибок і гадала, як це — вміти затримувати подих так надовго, щоб плавати, як вони, — каже Стелла, простежуючи за моїм поглядом.
Це дивує мене. Я знав, що вона вже тривалий час приїздить до Сент-Ґрейс, але не знав, що бувала тут змалечку.
— Наскільки малою?
Вона дивиться, як рибка спливає нагору, а тоді знов пірнає на дно.
— Докторка Гемід, Барб і Джулі піклуються про мене, відколи мені було шість.
Шість. Ого. Навіть не уявляю, як це — бути в одному місці так довго.
Ми входимо крізь двері до головного вестибюля. Попереду височать великі сходи. Вона знову дивиться на мене, смикаючи до себе кий, і киває на них.
— Ходімо сходами.
Сходами? Дивлюся на неї так, наче вона дійсно схибнулася. Мої легені пече від самої лише думки про це, і я пригадую, як виснажували мене вилазки на дах. Якось не збуджує. Якщо вона хоче, щоб це побачення тривало довше ніж годину, нам ніяк не можна дертися сходами.
Її обличчя розпливається в усмішці.
— Та жартую.
Ми блукаємо майже порожньою лікарнею, і години плавно перетікають одна в одну, поки ми йдемо, розмовляючи про наші родини, друзів та все інше, а кий рухається між нами туди-сюди. Ми прямуємо до відкритого моста між корпусами 1 і 2 й повільно перетинаємо його, вивертаючи шиї, щоб глянути крізь скляну стелю в хмарне нічне небо. Сніг рівномірно осідає на дах над мостом і скрізь навколо нас.
— Що з твоїм татом? — нарешті питає вона, і я знизую плечима.
— Рвонув і втік, коли я був малим. Мати хвору дитину в його плани не входило.
Вона дивиться мені в обличчя, намагаючись побачити мою реакцію на ці слова.
— Це сталося так давно, що іноді здається, наче я просто переповідаю чиюсь чужу історію. Чуже життя, яке я запам’ятав.
Ти не маєш часу на мене, я не маю часу на тебе. Отак просто.
Побачивши, що я не жартую, вона продовжує:
— А мама?
Я намагаюся притримати для неї двері, що, безумовно, дуже складно зробити, коли тримаєш кий і мусиш постійно стояти за п’ять кроків, але ж я джентльмен, чорт забирай.
Зітхаю, даючи типову стислу відповідь:
— Гарна. Розумна. Цілеспрямована. І зосереджена на мені й тільки на мені.
Вона дивиться на мене поглядом, який означає: так просто я не відбудусь.
— Коли він пішов, вона ніби вирішила піклуватися про мене за двох. Іноді мені здається, що вона мене не бачить. Не знає. Бачить лише КФ. А тепер ще B. cepacia.
— Ти розмовляв із нею про це? — питає вона.
Я хитаю головою, ухиляючись від теми.
— Її не вистачає на те, щоб слухати. Завжди роздає вказівки, а потім іде геть. Та післязавтра, коли мені стукне вісімнадцять, я сам почну вирішувати.
Вона різко зупиняється, і кінець кия смикає мене назад, рвонувши в її бік.
— Постривай. У тебе післязавтра день народження?
Я всміхаюся їй, але вона не відповідає усмішкою.
— Еге! Щасливе число вісімнадцять.
— Вілле! — вона сердито тупає ногою. — Я ж не маю подарунка для тебе!
Хіба вона може бути милішою?
Я торкаюся її ноги києм, але цього разу без жартів. Дечого я справді хочу.
— Подаруєш обіцянку? Бути разом до наступного дня народження?
Вона здивована, а потім киває.
— Обіцяю.
Вона веде мене до спортзалу, й активоване рухом світло спалахує, коли вона проносить свій кінець кия повз тренажери до дверей у дальньому кінці, який я ніколи не брався дослідити.
Глянувши в обидва боки, вона відкриває кришку на кнопковій панелі й набирає код.
— То ти тут практично хазяйнуєш? — питаю я, коли двері з клацанням відмикаються і на кнопковій панелі спалахує зелене світло.
Вона всміхається й кидає погляд на мене, опускаючи кришку.
— Один із бонусів того, щоб бути улюбленицею вчительки.
Сміюся. Добре сказано.
Тепло майданчика перед басейном приголомшує мене, коли ми відчиняємо двері, і мій сміх розноситься у відкритому просторі. У кімнаті темно, якщо не зважати на підсвітку в басейні, що яскраво сяє у водних брижах. Ми роззуваємось і сідаємо на край. Спочатку вода холоднувата, попри жар у кімнаті, але поступово нагрівається в міру того, як ми бовтаємо ногами.