Між нами встановлюється зручна тиша, і я озираюся на Стеллу з відстані довжини кия.
— Як гадаєш, що станеться, коли ми помремо?
Вона хитає головою, всміхаючись.
— Не та розмова для першого побачення.
Я сміюся, знизуючи плечима.
— Та ну, Стелло. Ми смертельно хворі. Бути не може, щоб ти про це не думала.
— Ну, це є в моєму списку завдань.
Авжеж.
Вона дивиться вниз, у воду, описуючи кола стопами.
— Є в мене одна улюблена теорія, яка стверджує, що для того, щоб зрозуміти смерть, треба поглянути на народження.
Говорячи, вона грається зі стрічкою у волоссі.
— Отже, доки ми в утробі, ми живемо тим життям, так? І гадки не маємо, що наша наступна форма існування — лише за дюйм від нас.
Вона знизує плечима й дивиться на мене.
— Може, смерть така сама. Може, це просто наступне життя. За дюйм від нас.
Наступне життя лише за дюйм від нас. Я хмурюсь, обмірковуючи це.
— Отже, якщо початок — смерть і смерть також кінець, що ж тоді справжній початок?
Вона підіймає на мене густі брови, не в захваті від моєї загадки.
— Ну, гаразд, докторе Сьюз. Тепер ти ділися тим, що думаєш.
Я знизую плечима й відкидаюся назад.
— Це глибокий сон, крихітко. Остаточний спокій. Вимикання. Все, кінець.
Вона хитає головою.
— Бути не може. Неможливо, щоб Еббі просто «вимкнулася». Я відмовляюся в це вірити.
Я мовчки спостерігаю за нею, бажаючи спитати те, що крутиться в мене на язику, відколи я дізнався про смерть Еббі.
— Що сталося? — питаю я. — З Еббі?
Її ноги припиняють кружляти у воді, що й далі вирує навколо її литок. Однак вона каже мені:
— Пірнала зі скелі в Аризоні й невдало увійшла у воду. Зламала шию й потонула. Кажуть, не відчула жодного болю, — з тривожним обличчям Стелла зазирає мені в очі. — Звідки їм знати, Вілле? Звідки знати, чи було їй боляче? Коли мені бувало боляче, вона завжди опинялася поряд, а мене поряд із нею не було.
Хитаю головою. Мушу опиратися всім своїм інстинктам, що закликають потягтися до неї та взяти за руку. Я не знаю, що відповісти. Це просто неможливо знати. Вона знову дивиться на воду застиглими очима, думками далеко звідси — на вершині скелі в Аризоні.
— Я мала бути там. Але захворіла, як зі мною завжди буває.
Вона повільно, з зусиллям видихає. Незмигні очі зосереджені в одній точці на дні басейну.
— Я постійно собі це уявляю. Хочу знати, що вона відчувала й думала. А оскільки знати не можу, вона ніколи не припиняє помирати для мене. Я бачу це знов і знов.
Хитаю головою, торкаючись її ноги києм. Вона кліпає очима, озираючись на мене, і її погляд прояснюється.
— Стелло, якби ти там була, ти все одно б не знала.
— Але вона померла сама, Вілле, — каже Стелла, і з цим не посперечаєшся.
— Але ж ми всі помираємо самі, хіба не так? Ті, кого ми любимо, не підуть з нами.
Я думаю про Гоуп і Джейсона. А потім про мою матір. Гадаю, чи буде вона більш засмучена втратити мене, чи програти хворобі.
Стелла кружляє ногами у воді.
— Як гадаєш, потонути боляче? Це страшно?
Я знизую плечима.
— Саме так ми й помремо, хіба ні? Ми тонемо. Просто без води. Наші власні рідини зроблять усю брудну роботу.
Краєм ока я бачу, як її трусить, і дивлюся на неї.
— Я гадав, ти не боїшся померти?
Вона шумно зітхає, сердито дивиться на мене.
— Я боюся не бути мертвою. А самого процесу вмирання. Ти знаєш, на що це схоже?
Коли я мовчу, вона продовжує:
— Ти цього зовсім не боїшся?
Стримую свій звичний потяг зіронізувати. Хочу бути щирим із нею.
— Я думаю про той останній подих. Як ковтаю повітря. Втягую, втягую — і нічого. Думаю, як надриваються й горять мої грудні м’язи, геть безпомічні. Жодного повітря. Нічого. Просто темрява.
Дивлюся на воду, що хвилюється навколо моїх ніг, і знайома картина детально проступає в уяві, осідаючи десь у глибині живота. Здригаюся, знизую плечима та всміхаюся їй.
— Але ж, слухай, це лише в понеділки! Решту днів я про це не думаю.
Вона тягнеться до мене, і я знаю, що вона хоче взяти мене за руку. Знаю, бо сам хочу взяти за руку її. Моє серце сповільнюється, і я бачу, як вона завмирає на півдорозі, згортаючи пальці в долоню та опускаючи руку.
Її погляд зустрічається з моїм, сповнений розуміння. Їй відомий цей страх. Але потім вона всміхається мені тією ж усмішкою, і я згадую, що попри все ми тут.