Крихітні цяточки світла мерехтять удалині, кличуть мене, наче там зараз Еббі.
— Але я знаю. Вона загадувала мені нові легені.
Я роблю вдих і видих, відчуваючи, як наростає і стихає нескінченна боротьба моїх легень. Питаю себе, як це — мати нові легені. Ті, що на деякий час докорінно змінять відоме мені життя. Ті, що справді працюють. Ті, що дозволять мені дихати, бігати й дадуть більше часу, щоб жити по-справжньому.
— Сподіваюсь, її бажання справдиться, — каже Вілл, і я схиляю голову на прохолодне скло, кидаючи погляд на нього.
— Сподіваюсь, моє життя було не марним, — промовляю я власне бажання до тих мерехтливих вогнів.
Він уважно дивиться на мене.
— Твоє життя — це неабищо, Стелло. Ти впливаєш на людей більше, ніж гадаєш, — він торкається грудей, кладучи руку поверх серця. — Кажу з власного досвіду.
Мій подих затуманює віконне скло, і я підношу руку й малюю велике серце. Ми дивимось на відбиття одне одного у склі, і я відчуваю потяг до нього, що вабить мене крізь простір. Відчуваю його кожною частиною свого тіла — грудьми, руками, кінчиками пальців. Понад усе на світі я хочу поцілувати його.
Натомість я нахиляюся, цілуючи його відбиття у склі.
Він повільно підіймає руку й торкається пальцями губ, наче відчув це, і ми обертаємось одне до одного. Я дивлюся на нього, доки сонце повільно з’являється з-за обрію, кидаючи теплий відблиск на його обличчя. Його очі блищать, сповнені чогось цілковито нового і водночас якогось знайомого.
Мою шкіру починає поколювати.
Він робить маленький крок до мене, повільно ведучи рукою в рукавичці вздовж кия, і під його пильним поглядом моє серце починає шалено битись. Я підступаю ближче, крадучи ще кілька дюймів, щоб бути хоча б на стільки ближче до нього.
Але мій телефон оживає, цвірінькаючи знов і знов, і чари цієї миті відлітають, мов повітряна кулька. Виймаю з задньої кишені телефон і бачу повідомлення від По, відчуваючи разом сум і полегшення, коли ми з Віллом відходимо одне від одного.
«SOS.
Барб шукає вас двох!!!
ДЕ ВАС НОСИТЬ?»
О Господи. Кожну клітину мого тіла заповнює паніка, і я дивлюся на Вілла широко розплющеними очима. Якщо вона знайде нас разом, нам ніколи не мати другого побачення.
— О ні, Вілле. Барб шукає нас!
Що робити? Нам не можна далеко відходити від нашого крила.
На крихітну мить він теж панікує, а потім опановує себе, і його брови сходяться, коли він вмикає режим цілковитого контролю.
— Стелло, де вона шукатиме тебе передусім?
Мій мозок шалено працює.
— У ВНІТ!
Західний вхід. Барб зайде з іншого боку. Якщо зараз вшитися, можливо, я встигну туди вчасно.
Смикаю головою в бік ліфтів і бачу, як двері повільно зачиняються. Кривлячись, ставлю кий до стіни й кидаюся до сходів, доки Вілл рве в протилежному напрямку, назад на наш поверх.
Крок за кроком я деруся сходами, і мої руки й ноги починають палати, коли я волочу своє тіло на п’ятий поверх. Підтягнувши концентратор на плечі, прямую крізь порожній коридор. Мої ноги гучно тьопають по підлозі, дихаю несамовитими ривками.
Це зовсім кепсько. Барб мене вб’є. Ну, спочатку Вілла, а потім точно мене.
Мої легені наче вогнем горять, і я всім тілом навалююся на двері з витисненою на них великою червоною цифрою п’ять — перед очима проступає західний вхід до ВНІТ. Намагаюся втягнути скільки зможу повітря, відчайдушно кашляю, відкриваючи кнопкову панель — руки так сильно трусяться, що не можу набрати цифри.
Мене впіймають. Надто пізно.
Перехоплюю праву руку лівою, аби достатньо вгамувати її, щоб набрати 6428. ВНІТ. Двері з клацанням відчиняються, і я кидаюся на порожню канапу. Голова йде обертом. Заплющую очі, вдаючи, що сплю.
Секунди не минає, як двері східного входу ривком відчиняються, і я чую кроки, а тоді — запах парфумів Барб, яка зупиняється просто наді мною. Мої груди палають, і я намагаюсь опанувати свій подих, докладаючи несамовитих зусиль, щоб бути зовні спокійною, коли тіло прагне повітря.
Відчуваю, як мене накривають ковдрою, а потім чую, як її кроки повільно віддаляються. Двері східного входу відчиняються й зачиняються за нею.
Я сідаю прямо, відкашлюючись, і на очі навертаються сльози — сліпучий біль пронизує мені груди й усе тіло. Біль потроху стихає, зір прояснюється, бо тіло дістає необхідне йому повітря. Рівень полегшення, яке я зараз відчуваю, можна порівняти хіба що з рівнем адреналіну, який циркулює в моєму тілі.
Дістаю телефон і надсилаю Віллу смайлик з піднятим великим пальцем. За півсекунди він відповідає: «ПОВІРИТИ НЕ МОЖУ, ЩО МИ НЕ ВПІЙМАЛИСЬ».