Серйозно? Спочатку Стелла, а тепер Джейсон і Гоуп? А в мене ж не щодня буває день народження. Але я відганяю ці думки.
— А, гаразд, нічого. Я все розумію.
Він починає вибачатись, але я обриваю його.
— Серйозно, старий, усе добре! Нічого страшного.
Голосно зітхаючи, я кладу слухавку, а коли підводжуся, мій погляд падає на інгалятор. Беру альбутерол і хитаю головою, бурмочучи:
— З днем народження мене.
Я різко прокидаюся від вечірньої дрімоти, коли дзенькає телефон — надходить повідомлення. Сідаю, зосередившись на екрані, й торкаюся його, аби прочитати, що написала Стелла.
ГРА В ХОВАНКИ. Тобі водити. ЦЬОМ-ЦЬОМ.
Я викочуюся з ліжка, збентежений, але зацікавлений, натягую білі кеди й ривком відчиняю двері. Мало не дістаю в обличчя яскраво-жовтою повітряною кулькою, прив’язаною на довгу нитку до дверної ручки. Мружу очі, зауваживши щось, що лежить у кульці на самому дні.
Записка?
Ще раз пересвідчуюся, що фарватер вільний, перш ніж розтоптати кульку. Хлопець, що повертається до себе в кімнату з відкритим пакетом чипсів, відстрибує від шуму кроків на десять, чипси вилітають з пакета й розсипаються по підлозі. Швидко вихоплюю зсередини згорнуту записку на клейкому папірці, розгортаю її й бачу повідомлення, написане охайним Стеллиним почерком.
Початок там, де ми вперше зустрілися.
ВНІТ! Я вислизаю в коридор, проминаю хлопця, що обурено підбирає свої чипси, і їду ліфтом на п’ятий поверх. Пробігаю міст до корпусу 2, оминаючи медсестер, пацієнтів і лікарів, і крізь подвійні двері прямую до східного входу у ВНІТ. Озираюся, крутячи головою в усі боки в пошуках наступної… ось вона! Прив’язана до порожнього дитячого ліжечка за склом, ще одна яскраво-жовта кулька. Обережно входжу туди навшпиньках і вожуся з вузлом, намагаючись відв’язати її.
Господи, Стелла. Вона що, морячка, блін, — в’язати такі вузли?
Нарешті я звільняю її й прокрадаюся назад у коридор, перед тим глянувши в обидва боки — ХЛОП.
Розгортаю папірець і читаю наступну вказівку.
Троянди червоні. Чи ні?
Я хмурюся, роздивляючись записку. «Чи ні…» А! Пригадую її обличчя минулої ночі та білу троянду, обережно закладену за вухо. Ваза. Прямую до атріуму, збігаючи сходами вниз у головний вестибюль і до заскленої кімнати. Поштовхом відчиняю двері й бачу, як ширяє в повітрі жовта кулька, міцно натягнувши нитку, якою прив’язана до вази.
Махаю охоронцеві, який з підозрою дивиться на мене, коли я відриваю кульку від вази, намагаючись перевести подих, — мої легені проти цього забігу. Усміхнувшись до нього, гучно лускаю кульку і, боязко знизавши плечима, пояснюю:
— У мене день народження.
Вихоплюю зсередини записку, розгортаю її й читаю:
Якби я тільки вміла затримувати подих так надовго…
Не встигнувши дочитати, озираюся на акваріум із тропічними рибками, чиї яскраві помаранчеві й жовті барви мерехтять в очах, і несамовито шукаю поглядом поблизу акваріума кульку.
Чи я не так зрозумів?
Я думаю знову. Басейн.
Кидаюся геть із кімнати й прямую до спортзалу в корпусі 1, стискаючи на ходу останню записку. Штовхаючи двері до спортзалу, проминаю весь порожній спортивний інвентар і бачу, що двері до басейну відкриті та обнадійливо підперті стільцем. Увійшовши всередину, з полегшенням зітхаю, бо жовта кулька плаває на поверхні води за кілька футів від краю басейну.
Глянувши вбік, бачу п’ятничний кий.
Підгрібаю кульку києм, хапаю за нитку й дістаю її з води, помітивши, як натягується кінець — щось на дні басейну тягне його донизу.
Вивудивши це щось, я зі сміхом упізнаю пляшечку «Кел Стату» зі Стеллиного відео.
За допомогою кия лускаю кульку й копирсаюся в її рештках, щоб дістати сховану всередині записку.
Рівно за сорок вісім годин після нашого першого побачення…
Я перегортаю записку, хмурячись, але це все. Дивлюся на годинник. Восьма п’ятдесят дев’ять. За хвилину буде сорок вісім годин після нашого першого… Мій телефон дзенькає.
Проводжу по екрану й бачу фотографію Стелли, яка має страшенно гарненький вигляд у шеф-кухарському ковпаку і з жовтою кулькою в руках, з широкою усмішкою на обличчі. У повідомленні сказано:
«…починається наше друге побачення!»
Хмурячись, дивлюся на фотографію й збільшую, щоб побачити, де вона може бути. Такі металеві двері в цій лікарні просто скрізь. Але стривайте! Прокручую фотографію до правого кутка і бачу край коктейльного автомата в кафетерії. Стрімким ходом іду до ліфта, підіймаюся на п’ятий поверх, далі коридором і через міст до корпусу 2. Застрибую в інший ліфт і знов опускаюся на третій поверх, де розташований кафетерій. Переводжу подих і пригладжую волосся, дивлячись на відбиття в бездоганно натертих сталевих стінах, усе не випускаючи кий з руки.