— Він не дихає! Пульсу немає. Треба негайно.
Цього не може бути.
Я кидаюся бігти, ввалююся до нього в кімнату. Бачу його ноги на підлозі, стопи розведені в різні боки. Ні. Ні, ні, ні.
Барб накриває його тіло, качаючи повітря в його легені ручним дихальним апаратом. Він не дихає. По не дихає.
— Ну ж бо, хлопчику, не треба так зі мною! — кричить вона, а інший голос вигукує:
— Накласти електроди!
Чийсь силует схиляється над ним, розрізаючи його улюблену колумбійську футболку, яку надіслала йому мама до дня народження, і ліпить електроди йому на груди. Нарешті я бачу його обличчя — очі закочені, шкіра синя.
Мої руки й ноги німіють.
— По! — вигукую я. Хочу дістатися до нього, хочу, щоб із ним усе було добре.
Очі Барб зустрічаються з моїми, і вона кричить:
— Ні! Хто-небудь, заберіть її звідси.
— Напружений пневмоторакс. У нього відмовляють легені. Потрібен набір для інтубації! — кричить голос, а я дивлюся на нерухомі груди, намагаючись силою волі змусити їх ворухнутися.
Дихай. Просто дихай.
Мене скрізь оточують тіла, і я намагаюся проштовхатися повз них. Я маю дістатися до нього. Маю дістатися до По. Борюся проти рук і плечей, намагаючись відштовхнути їх геть.
— Зачиніть двері! — каже Барб, коли чиїсь руки відтягують мене в коридор. Я ще раз чую її голос — вона говорить до По.
— Борися, хлопчику! Борися, чорт забирай!
Я бачу Джулі, в очах у неї темно.
А тоді двері зачиняють у мене перед носом.
Відступаю і, озирнувшись, бачу Вілла, який стоїть за мною. Обличчя в нього бліде, як у По. Він тягнеться до мене, потім стискає руку в кулак із розпачем в очах. Здається, мене зараз знудить. Притуляюся до стіни й сповзаю по ній на підлогу, дихаючи коротенькими уривками.
Вілл сідає під стіною, за п’ять кроків від мене. Тремкими руками охоплюю коліна, кладу на них голову й міцно заплющую очі. Бачу в уяві По, який лежить там.
Смугасті шкарпетки.
Жовта футбольна форма.
Цього не може бути насправді.
Він отямиться. Має отямитись. Сяде й пожартує, що з’їв забагато пасти чи надто глибоко зомлів від Андерсона Купера, і спитає, чи не хочу я випити з ним пізній молочний коктейль. Той самий коктейль, що ми пили разом десять років.
Той самий, що ми повинні пити разом ще десять років.
Я чую кроки і, підіймаючи голову, бачу, як поспішає коридором докторка Гемід.
— Пані Гемід… — починаю я, і мій голос зривається.
— Не зараз, Стелло, — твердо каже вона, відчиняючи двері.
Ті широко розчахуються, і я бачу його. Його обличчя обернене до мене, очі заплющені.
Він досі не ворушиться.
Але страшніше за це — Барб. Барб тримається за голову руками. Вона припинила боротися. Ні.
З нього все знімають. Дроти. Інтубаційні трубки.
— Ні! — я чую власний крик, і все моє тіло кричить разом. — Ні, ні, ні, ні!
Я тягнуся нагору, підводячись на ноги, і бігом кидаюся до себе в кімнату. Він помер.
Помер.
Затинаючись, біжу коридором і бачу перед собою його очі того дня, коли ми вперше зустрілися, бачу, як він усміхається мені з дверей своєї спальні, бачу його руку, що торкається моєї крізь кухонну рукавицю лише кілька годин тому. Мої пальці намацують ручку дверей, і я вриваюся до кімнати. Усе розпливається перед очима — сльози потоком заливають обличчя.
Обернувшись, бачу Вілла, що йшов за мною, і роблю крок ближче. Усе моє тіло здригається в риданнях, і від цього біль у грудній клітці такий, що дихнути неможливо.
— Він помер. Вілле, він помер! Майкл, його батьки, о Господи…
Я трушу головою, стискаючи руками боки.
— Вілле! Він саме збирався… Вони ніколи більше його не побачать.
Усвідомлення обрушується на мене.
— Я ніколи більше його не побачу.
Стискаю кулаки, міряючи кроками кімнату.
— Я навіть жодного разу не обійняла його. Жодного. Не торкатися! Надто близько не стояти. Не можна, не можна, не можна! — викрикую я в істериці, крізь кашель, крізь запаморочення. — Він був моїм найкращим другом, а я навіть ніколи не обійняла його.
І ніколи не обійму. Почуття настільки жахливо знайоме, що я не витримую.
— Я всіх втрачаю, — видихаю я. Еббі. По. Всі померли.
— Тільки не мене, — тихим, але рішучим голосом каже Вілл. Підходить до мене, простягає руки, мало не обвиваючи ними мене.
— Ні! — я відштовхую його, відступаючи назад, усе далі й далі — далеко за п’ять кроків. Притискаюся спиною до дальньої стіни кімнати. — Що ти робиш?
У його очах проступає усвідомлення, і він задкує до дверей, страшенно наляканий.
— О чорт, Стелло. Я не подумав, я просто…