Вона схвильована. Майже безумна.
Дивлюсь у напрямку святкових вогнів, знаючи, як вони далеко.
— Стелло, туди милі дві буде. Ходи назад у…
Вона перериває мене:
— Я йду.
Зустрічаю її погляд, рішучий і сповнений чогось не баченого раніше, якогось шаленства. Вона піде, зі мною чи без.
— Ходімо разом.
Я всією душею за непослух, але це скидається на передсмертне бажання. Двійко дітей, у яких легені ледве діють, долають дві милі в один бік, щоб подивитися на ліхтарики?
— Стелло, зараз не час для бунту. Це через По? Через По, так?
Вона розвертається обличчям до мене.
— Через По. Через Еббі. Через нас із тобою, Вілле, і через усе, чого ми ніколи не зможемо робити разом.
Я мовчки дивлюся на неї. Її слова наче вилітають з мого власного рота, та коли я чую їх від неї, звучить це геть інакше.
— Якщо це все, що ми маємо, то скористаймося цим. Хочу бути безстрашною й вільною, — каже вона й дивиться на мене з викликом. — Таке життя, Вілле. Ти й не помітиш, як воно скінчиться.
Ми йдемо порожнім тротуаром. Укриті льодом ділянки блищать у світлі ліхтарів над нашими головами. Намагаюсь триматися за шість кроків від неї, доки ми йдемо повільним ходом, стараючись не послизнутися.
Дивлюся на дорогу вдалині, потім знову на Стеллу.
— Хоча б візьмемо «убер»? — я думаю про той, що вже в дорозі.
Вона закочує очі.
— Я хочу йти й насолоджуватися ніччю, — каже вона, прихиляючись і беручи мене за руку.
Я висмикую її, але вона тримає міцно, сплітаючи пальці з моїми.
— Рукавички ж! Ми в безпеці.
— Але ми повинні бути за шість кроків… — починаю я, коли вона відступає від мене, натягуючи руки, але відмовляючись відпустити.
— П’ять кроків, — рішуче випалює вона у відповідь. — Я наполягаю на цьому одному кроці.
Мить я спостерігаю за нею, вдивляючись у вираз її обличчя, а тоді дозволяю всім своїм страхам і тривогам розтанути без сліду. Нарешті я поза лікарнею. І зараз побачу щось насправді, замість милуватися з даху чи з вікна.
І поряд зі мною Стелла. Тримає мене за руку. І хоч я знаю, що це неправильно, але не розумію, як таке взагалі можливо.
Я скасовую «убер».
Ми простуємо крізь сніг на вогні, що манять здаля, все ближче й ближче до межі парку.
— Я досі хочу побачити Сикстинську капелу, — каже вона, поки ми йдемо.
Її кроки рішуче риплять по снігу.
— Це було б круто, — кажу я, знизуючи плечима.
Для мене це не першочергова справа, але якщо вона буде там, то і я теж.
— Куди ти хочеш поїхати? — питає мене вона.
— А куди завгодно, — кажу я, пригадуючи всі міста, де бував, але яких зовсім не бачив. — Бразилія, Копенгаген, Фіджі, Франція. Хочу здійснити навколосвітню подорож, щоб просто відвідати всі місця, де лежав у лікарнях, а дослідити їх так і не зміг. Джейсон каже, якщо я колись зберуся, він поїде зі мною.
Вона стискає мою руку, киваючи з розумінням. Сніг липне до наших долонь, наших рук, наших пальт.
— Ти любиш теплу чи холодну погоду? — питаю я її.
Вона закушує губу, розмірковуючи.
— Я люблю сніг. Але при цьому я, мабуть, віддаю перевагу теплій погоді, — вона з цікавістю дивиться на мене. — А ти?
— Я люблю холод. Утім, не великий любитель плентатися на холоді, — відповідаю, поправляючи шапку й усміхаючись до неї. Нахиляюся, зачерпую жменю снігу й стискаю його. — Але великий любитель сніжків.
Вона підносить руки, хитає головою й хихотить, відступаючи від мене.
— Вілле. Не треба.
А тоді вона набирає в долоню сніжок і з блискавичною швидкістю поцілює ним прямісінько мені в груди. Я ошелешено дивлюся на неї й театрально падаю на коліна.
— Мене поранено!
У відповідь вона жбурляє в мене ще один, зі снайперською точністю влучаючи мені в руку. Я женуся за нею, і ми вдвох сміємося й жбурляємо снігом одне в одного, прямуючи назустріч вогням.
Аж надто скоро ми обидва починаємо задихатися.
Я беру її за руку на знак перемир’я, і ми з пихтінням деремося на гірку, обертаючись подивитися на весь пройдений шлях, коли нарешті дістаємося вершини.
Стелла видихає, і туман клубами валить з її губ. Ми вдвох озираємося на сніг і на лікарню далеко позаду.
— У нас за спинами вона явно краща.
Я кидаю погляд на неї, дивлячись, як сніг м’яко осідає на її волосся та обличчя.
— Це було у твоєму списку завдань? Утекти з Віллом?
Вона сміється, і попри все її сміх лунає по-справжньому щасливо.
— Ні. Але мій список завдань змінився.
Вона широко розкидає руки й падає спиною на гірку, підминаючи під себе сніг, з м’яким хрускотом приземляючись у нього. Дивлюся, як вона робить снігового янгола, зі сміхом рухаючи руками й ногами взад-вперед, взад-вперед. Ніяких списків завдань, ніякої задушливої лікарні, ніякого нав’язливого режиму, ніяких людей, за кого треба вболівати.