Просто Стелла.
Я розкидаю руки й падаю біля неї, лишаючи в заметі відтиск власного тіла. Сміюся і теж роблю снігового янгола, всім тілом мерзнучи в снігу, але відчуваючи тепло цієї миті.
Ми зупиняємось і дивимося в небо. Зорі немов на відстані витягнутої руки. Такі яскраві й такі близькі, що лише потягнись — і дістанеш. Я дивлюся на неї й хмурюся, побачивши ґулю в неї за пазухою, на грудях.
Не те щоб я витріщався, але в неї навіть близько немає таких буферів.
— Що оце таке? — питаю я, вказуючи на ґулю.
Вона розстібає пальто й демонструє набивну панду, що недолуго лежить у неї на грудях. Усміхаюся й підіймаю погляд, дивлячись їй в очі.
— Не можу дочекатися, щоб почути цю історію.
Вона витягує з-за пазухи панду й підіймає.
— Еббі подарувала його мені, коли мене вперше поклали до лікарні. Відтоді він щоразу зі мною.
Уявляю, як вона, мала й налякана, вперше входить до Сент-Ґрейс, стискаючи цього ведмедика панду, схожого на пацюка. Сміюся, закашлююсь.
— Ну добре. Бо не хотілося казати тобі, що третя цицька — це порушення угоди.
Вона гнівно зиркає на мене, але швидко відходить. Ховає панду за пазуху й сідає, щоб знов застібнути пальто.
— Ходімо, подивимося на твої вогні, — кажу я, підводячись.
Вона намагається зробити так само, але різко падає назад. Опустившись навколішки, я бачу, що ремінь її концентратора кисню зачепився за корінь. Тягнуся до нього, звільняю ремінець і подаю їй руку, щоб допомогти встати. Вона береться за неї, я тягну, і її тіло подається вгору, в один рух опинившись за кілька дюймів від мене.
Дивлюся їй в очі. Повітря виривається з наших губ, змішуючись у вузькому просторі між нами, роблячи те, що, я знаю, не можуть робити наші тіла. Позаду неї я бачу наших снігових янголів, точнісінько за п’ять кроків один від одного. Я відпускаю її, швиденько відступаючи, перш ніж запаморочлива тяга поцілувати її знову візьме гору наді мною.
Ми продовжуємо йти, нарешті дістаючись до парку й велетенського ставка, лише трохи не дійшовши до вогнів. Дивлюся, як місячне сяйво виблискує в замерзлій поверхні води, темній і прекрасній. Озираючись, бачу Стеллу, яка важко дихає, силкуючись перевести подих.
— Ти в порядку? — питаю я, підступаючи ближче.
Вона киває, дивлячись повз мене, кудись показує.
— Зробімо передишку.
Я озираюся й бачу позаду себе кам’яний місток. Розвертаюся назад, усміхаючись Стеллиному каламбуру. Ми повільно йдемо до маленького містка, обережно ступаючи вздовж лінії берега.
Стелла різко зупиняється, повільно веде ногою, торкається криги й поступово дедалі більше переносить на неї вагу, пробуючи кригу чоботом.
— Стелло, не треба, — кажу я, уявляючи, як вона провалюється прямісінько під лід у крижану воду.
— Замерзло намертво. Ну ж бо! — кидає вона погляд на мене.
Той самий погляд, який я бачу сьогодні цілий вечір: сміливий, хитрий, зухвалий.
Спадає на думку ще «безрозсудний». Але я викидаю це з голови.
Якщо це все, що ми маємо, скористаймося цим.
Тож я глибоко вдихаю, приймаючи виклик, беру її за руку, і ми разом виходимо на лід.
Розділ 23
Стелла
Уперше за довгий час я не почуваюся хворою.
Я хапаюся за руки Вілла, і ми ковзаємо по крижаній поверхні, зі сміхом намагаючись утримати рівновагу. Я скрикую, втрачаючи її, відпускаю його руки, щоб не потягти за собою, і важко приземлююся на п’яту точку.
— Ти в порядку? — питає він і сміється ще дужче.
Я щасливо киваю. Краще, ніж в порядку. Дивлюся, як він розбігається і з криком котиться по льоду на колінах. Спостерігаючи за ним, я вже не настільки засліплена тугою за По, і моє серце повне до краю, хоч і досі розбите на шматки.
Телефон у кишені дзвенить — я не звертаю уваги, як і протягом майже всього дня, і мружуся вдалину, де гасає ставком Вілл. Телефон нарешті змовкає, і я повільно встаю, але тут він починає голосно цвірінькати — повідомлення сиплються одне за одним.
Дістаю телефон, роздратована, дивлюся на нього й бачу, що екран забито повідомленнями від мами, від тата, від Барб.
Я очікую побачити чергові повідомлення щодо По, але в око впадають інші слова:
«ЛЕГЕНІ. ЗА ТРИ ГОДИНИ БУДУТЬ ТУТ. ДЕ ТИ???»
«Стелло. Будь ласка, відгукнися! ЛЕГЕНІ ВЕЗУТЬ».
Я ціпенію. Повітря виходить із моїх теперішніх нікчемних легень. Я дивлюся через ставок на Вілла, спостерігаючи, як він повільно розвертається, знов і знов. Це те, чого я хотіла. Чого хотіла Еббі. Нові легені.