Але я знов дивлюся через ставок на Вілла, хлопця, якого кохаю, в якого B. cepacia і який ніколи не матиме тієї можливості, що зараз переді мною.
Я дивлюся на свій телефон, і мої думки вирують.
Нові легені означають лікарню, медикаменти, одужання. Це означає терапію, ризик інфекції та величезний біль. А найважливіше, це означає, що тепер я буду як ніколи далеко від Вілла. Навіть ізольована від нього, щоб уберегти мене від B. cepacia.
Зараз я маю обирати.
Нові легені?
Чи Вілл?
Я дивлюся на нього, і він так широко всміхається мені, що навіть думати нема про що.
Я вимикаю телефон і вибігаю на лід, ковзаючи по кризі, аж доки на повному ходу не врізаюся в нього. Він хапається за мене, ледве примудряючись утриматися на ногах і не дати нам гепнутися на кригу.
Не потрібні мені нові легені, щоб почуватися живою. Я почуваюся живою просто зараз. Батьки казали, що хочуть, аби я була щаслива. Я знаю, що це таке, і мушу довіряти собі. Врешті-решт вони все одно мене втратять, і я не можу цьому зарадити.
Вілл мав рацію. Невже я хочу весь час, що мені залишився, пливти проти течії?
Я відштовхуюся від нього і пробую крутнутися, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба. Знов і знов обертаючись на гладенькому льоду, я чую його голос.
— Боже, я тебе кохаю.
Він каже це так тихо, так по-справжньому, і це найпрекрасніше з усього.
Мої руки повисають, я припиняю крутитись і розвертаюсь обличчям до нього, дихаючи уривками. Він дивиться мені в очі, і я відчуваю той потяг, який завжди мала до нього, — неспростовне тяжіння, що закликає скоротити відстань між нами. Подолати кожен дюйм з тих п’яти кроків.
І цього разу я це роблю.
Я підбігаю до Вілла, наші тіла зіштовхуються, ми збиваємося з ніг і падаємо на кригу, зі сміхом приземляючись на неї разом. Я обвиваю його руки навколо себе й кладу голову йому на груди. Навколо падає сніг, і моє серце так гучно калатає, що я майже впевнена: він чує. Підіймаю на нього очі, коли він схиляється до мене. З кожним магнетичним вдихом притягуючи мене все ближче.
— Ти ж знаєш, я хочу, — шепоче він, і я майже відчуваю це: його губи торкаються моїх, холодні від снігу й льоду, але абсолютно прекрасні. — Але не можу.
Я відвертаюся й кладу голову на його пальто, дивлячись, як падає сніг. «Не можу. Не можу». Ковтаю знайоме відчуття, що наростає у мене в грудях.
Він знов замовкає, і я відчуваю, як здіймаються й опадають його легені у мене під головою. А тоді з його губ зривається зітхання.
— Ти лякаєш мене, Стелло.
Хмурячись, піднімаю очі на нього.
— Що? Чому?
Він дивиться мені в очі й серйозним голосом каже:
— Ти змушуєш мене хотіти життя, якого я не можу прожити.
Я знаю, що саме він має на увазі.
З похмурим обличчям він хитає головою.
— Це найстрашніше з усього, що я відчував.
Я знову пригадую, як ми зустрілися, а потім — як він балансував на краю даху.
Він тягнеться до мене, рукою в рукавичці ніжно торкається мого обличчя. Його блакитні очі темні, серйозні.
— Окрім цього, мабуть.
Ми мовчимо, лише дивимось одне на одного в місячному сяйві.
— Капець, як романтично, — каже він, криво всміхаючись мені.
— Знаю, — кажу я. — Мені подобається.
А тоді ми чуємо: крік-крак-крік. Крига під нами стогне. Ми зі сміхом підхоплюємось на ноги й біжимо разом, рука в руці, на тверду землю.
Розділ 24
Вілл
— Де ти мрієш жити? — питаю я її, коли ми повільно повертаємося на місток, і її рука в рукавичці лежить у моїй руці.
Змахуємо свіжий сніг із поручнів і застрибуємо на них, одночасно звішуючи ноги.
— Малібу, — каже вона, кладучи біля себе концентратор кисню, доки ми споглядаємо ставок. — Санта-Барбара.
Вона обрала б Каліфорнію.
Я дивлюся на неї:
— Каліфорнія? Справді? Чому не Колорадо?
— Вілле! — каже вона, сміючись. — Колорадо? З нашими легенями?
Я всміхаюсь і знизую плечима, уявляючи собі красивий пейзаж Колорадо.
— Що я можу сказати? Гори прекрасні!
— О ні, — голосно зітхає вона і дражниться: — Я люблю пляжі, ти любиш гори. Ми приречені!
Мій телефон дзенькає, і я тягнуся до кишені, щоб подивитися, хто це. Вона хапає мене за руку, намагаючись зупинити.
Я струшую її руку.
— Треба хоч дати знати їм, що з нами все гаразд.
— Оце такий із тебе бунтар, — випалює вона мені, намагаючись вихопити телефон з моєї руки.