Я сміюсь — і завмираю, коли бачу екран, повний повідомлень від мами.
Так пізно вночі?
Я відводжу Стеллину руку і бачу, що всі повідомлення однакові: «ЛЕГЕНІ ДЛЯ СТЕЛЛИ. НЕГАЙНО НАЗАД».
Я перекидаю ноги через поручень, зістрибую, схвильований з голови до ніг.
— О Боже! Стелло, нам треба йти просто зараз!
Я хапаю її за руку, намагаючись стягнути з поручня.
— Легені — у них для тебе легені!
Вона не рухається. Нам треба назад якомога швидше. Чому вона не ворухнеться? Невже не розуміє?
Я дивлюся їй в обличчя, а вона не зводить очей з ліхтариків, анітрохи не зворушена тим, що я сказав.
— Я ще не бачила вогнів.
Що за фігня?
— Ти знала? — питаю я. Шок придавлює мене, наче котком. — Що ми тут забули, Стелло? Ці легені — твій шанс на справжнє життя.
— Нові легені? П’ять років, Вілле. Такий у них термін придатності, — хмикає вона, кидаючи погляд на мене. — Що станеться, коли ці легені почнуть відмовляти? Я знов повернуся в клітку номер один.
Це все моя провина. Та Стелла, що була два тижні тому, ніколи б не впорола такої дурниці. Але тепер через мене вона готова викинути все на смітник.
— П’ять років — ціле життя для таких як ми, Стелло! — кричу я, намагаючись достукатися до неї. — До B. cepacia я б убив за нові легені. Не будь дурною.
Дістаю телефон і починаю набирати номер.
— Я телефоную до лікарні.
— Вілле! — кричить вона й робить рух, щоб зупинити мене.
Я з жахом бачу, як провід її носової трубки чіпляється за виломку в кам’яному містку, її голову смикає назад, і вона втрачає рівновагу. Намагається вхопитися за слизький карниз, але руки зісковзують, і вона каменем летить униз.
Я намагаюся схопити її, але вона падає на кригу, приземляючись на спину, а концентратор зі стукотом падає поряд.
— Блін, Стелло! Ти в порядку? — кричу я, готовий кинутися через поручні до її нерухомого тіла.
А тоді вона починає сміятися. Вона не постраждала. О, дякувати Богові. Не постраждала. Я трушу головою, груди переповнює полегшення.
— Це якесь…
Гучний тріскіт. Я бачу, як вона метушиться, але часу немає.
— Стелло! — кричу я, а крига під нею ламається, і її затягує вниз, з головою в темні води.
Розділ 25
Стелла
Я борсаюсь у крижаній воді, що обступає мене, і намагаюсь випливти на поверхню. Пальто, просякнуте водою, важніє й тягне мене все далі в глибину. Несамовито смикаю блискавку й починаю вислизати з нього, аж тут бачу Латку, якого відносить геть. Мої легені палають, і я дивлюся нагору, на світло крізь діру, в яку провалилася. Тонкий провід концентратора кисню — мій провідник на поверхню.
І переводжу погляд на Латку.
Моє тіло занурюється дедалі глибше, холод виштовхує повітря з легень. Бульбашки витікають з мене й спливають на поверхню.
Тягнуся до панди, відчайдушно намагаюсь схопити його, але лише зачіпаю пальцями хутро. Кашляю, і залишки кисню покидають моє тіло. Голова розколюється, легені заливає вода.
Усе розпливається й темніє, вода перед очима змінюється, повільно трансформуючись у чорне небо, на якому проступають крихітні цятки світла.
Зорі.
Зорі з малюнка Еббі. Вони напливають, оточують мене й кружляють навколо. Я пливу серед них, дивлячись, як вони мерехтять.
Стоп.
Це неправильно.
Моргаю — і ось я знов у воді. Тіло сповнене сил, і, напружуючись до останнього, я рвуся на поверхню. Чиясь рука тягнеться до мене, мої пальці відчайдушно обвивають її, і без жодних зусиль мене підіймають з води.
Я лежу, задихаючись, а тоді сідаю й роззираюся навколо.
Де Вілл?
Підводячись, обмацую волосся. Сухе. Торкаюся сорочки й штанів. Сухі. Кладу долоню на лід, очікуючи, що відчую холод. Але… нічого. Щось не так.
— Знаю, ти сумуєш за мною, але це вже трохи занадто, — каже голос позаду мене. Я озираюся й бачу кучеряве русяве волосся, горіхові очі, зовсім як у мене, знайому усмішку.
Еббі.
Це Еббі.
Не розумію. Я пригортаю її, стискаю в обіймах, аби переконатися, що вона справжня. Вона дійсно тут. Вона… стривайте.
Я відсторонююсь і озираюся навколо, на замерзлий ставок, на кам’яний місток.
— Еббі. То я… померла?
Вона хитає головою, мружачись.
— Ну… не зовсім.
Не зовсім? Я така рада бачити її, але від її слів мене переповнює полегшення. Я ще не хочу помирати.
Я хочу справді прожити своє життя.
Ми обидві чуємо плескіт десь вдалині. Я обертаюся, шукаючи джерело звуку, але нічого не бачу. Що це був за шум?