— Стелло, — чую слабкий голос. — Я тут.
Вілл.
Він живий.
Повертаю голову на звук його голосу й знаходжу його очима.
Між нами не більше за десять кроків, але здається, що ми далекі як ніколи. Я хочу дотягтися до нього, торкнутися його. Переконатися, що з ним усе гаразд.
— Прийми ці легені, — шепоче він, дивлячись на мене так, наче більше нікого тут немає.
Ні. Не можу. Якщо я прийму ці легені, то переживу його років на десять. Якщо я прийму ці легені, він стане для мене більшою загрозою, ніж будь-коли. Нам не дозволять перебувати в одному часовому поясі, не кажучи вже — в одній кімнаті. А якщо я підхопила B. cepacia, отримавши здорові легені, яких хочуть усі фіброзники? Це буде неправильно. Це буде катастрофа.
— Ти приймеш легені, Стелло, — каже мама поряд зі мною, стискаючи моє плече.
Дивлюся на тата, відчайдушно хапаю його за руку.
— Ти знаєш, скільки всього я втрачу через КФ? Що я вже втратила? Легені цього не змінять.
Я втомилася. Втомилася боротися з собою.
Усі мовчать.
— І я не хочу втрачати Вілла, — кажу я від щирого серця. — Я кохаю його, тату.
Переводжу погляд з тата на маму, а тоді на Барб і на докторку Гемід. Благаю їх зрозуміти.
— Прийми їх. Будь ласка, — каже Вілл і силкується вибратися з-під рятувальної ковдри.
Шкіра на його грудях і животі блідо-синього кольору. Його руки безвольно падають, коли Джулі й жінка з очима, як у нього, знову вкладають його.
— Але якщо я це зроблю, це нічого для нас не змінить, Вілле. Стане тільки гірше, — кажу я, знаючи, що нові легені не зцілять мене від кістозного фіброзу.
— Не все одразу, — каже він, не зводячи з мене очей. — Це твій шанс. І це те, чого ми обоє хочемо. Не думай про те, що втрачаєш. Думай, скільки отримаєш. Живи, Стелло.
Я відчуваю на собі руки Еббі, які міцно обіймали мене там, на ставку. Чую її голос, який промовляє ті самі слова, що зараз каже Вілл.
«Живи, Стелло».
Я глибоко вдихаю з відчуттям знайомої боротьби за повітря, яку веду щодня. У присутності Еббі я казала, що хочу жити. Як саме — доведеться подбати потім.
— Гаразд, — кажу я, киваючи докторці Гемід.
Вирішено.
Очі Вілла наповнює полегшення, і він тягнеться, кладучи руку на візок із ліками, що стоїть між нашими візками. Я тягнуся до нього, кладучи руку на інший бік. Бездоганно чистий метал розділяє нас, але це не має значення.
Його рука досі лежить на візку, коли мене повільно відвозять. До нових легень. До нового початку.
Але й від нього.
Я чую позаду себе кроки батьків, Барб, докторки Гемід, але востаннє озираюся на Вілла, і наші очі зустрічаються. І в тому погляді я бачу його в нашу першу зустріч у коридорі, бачу, як він куйовдить пальцями своє волосся. Бачу, як він тримається за інший кінець кия, поки ми йдемо через лікарню. Бачу, як він розрізає собою воду в басейні і світло танцює в його очах. Бачу його за столом напроти себе на його дні народження і як він сміється до сліз.
Бачу, як він дивиться на мене, кажучи, що кохає мене, лише кілька годин тому на льодовому ставку.
Бачу, як він хоче поцілувати мене.
А зараз він усміхається тією кривою усмішкою, як тоді, коли ми вперше зустрілись, і його очі сповнені знайомого світла, поки я його ще бачу. Але я і далі чую його голос. Я і далі чую голос Еббі.
«Живи, Стелло».
Розділ 28
Вілл
Я безсило відкидаюся на своєму візку. Усе моє тіло ниє. Вона отримає нові легені. Стелла отримає нові легені. Крізь біль моє серце щасливо б’ється. Мамина рука ніжно обвиває моє плече, а Джулі опускає кисневу маску на моє обличчя.
І тоді я пригадую.
Ні.
Я різко сідаю і крізь різкий біль у грудях горлаю на весь коридор:
— Докторко Гемід!
Вона здалеку обертається до мене, хмурячись, і киває Барб іти за нею, тим часом як чергова медсестра продовжує котити Стеллу коридором до хірургічного відділення. Я дивлюся на них обох, а тоді опускаю погляд на свої руки.
— Я робив їй штучне дихання рот у рот.
Кімната цілковито завмирає — кожен осмислює, що це означає. Імовірно, в неї B. cepacia. І це моя провина.
— Вона не дихала, — кажу я, глитаючи. — Я мусив. Вибачте.
Я підіймаю погляд, дивлюся в очі Барб, а тоді на докторку Гемід.
— Ти добре вчинив, Вілле, — каже вона й заспокійливо киває мені. — Ти врятував їй життя, так? А якщо вона підхопила B. cepacia, це вже наш клопіт.
Вона дивиться на Барб, потім на Джулі, а потім знову на мене.
— Але якщо ми не скористаємося цими легенями, їх буде змарновано. Ми робитимемо операцію.