Вони йдуть, а я повільно обм’якаю на візку, усім тілом відчуваючи важкість того, що сталося. Я виснажений до останньої клітини. Мене тіпає, грудна клітка ниє від холоду. Коли Джулі знов опускає кисневу маску на мій рот, я зустрічаю мамин погляд, дивлюся, як вона простягає руку, щоб ніжно погладити моє волосся, як робила, коли я був меншим.
Я заплющую очі, роблю вдих і видих і дозволяю болю й холоду поступитися сну.
Кидаю погляд на годинник. Чотири години. Уже чотири години, як її забрали.
Нервово трусячи ногою, я сиджу в кімнаті очікування й нетерпляче поглядаю з вікна на сніг. Усупереч власній волі я тремчу, заново переживаючи шок від крижаної води, отриманий лише кілька годин тому. Мама все намагалася відвести мене назад до кімнати, вдягнути тепліше, але я хочу бути тут. Мушу бути тут. Якомога ближче до Стелли.
Відводжу погляд від вікна, почувши кроки, що рівномірно наближаються. Озирнувшись, бачу матір Стелли, яка сідає за два стільці від мене, стискаючи в руках чашку кави.
— Дякую тобі, — нарешті каже вона, зустрічаючись поглядом зі мною. — Що врятував їй життя.
Я киваю, поправляючи носову трубку, з якої з шипінням виривається кисень.
— Вона не дихала. Будь-хто вчинив би…
— Я про легені, — каже вона, переводячи погляд до вікна. — Ми з її батьком просто не могли…
Її голос змовкає, але я знаю, про що вона каже. Вона хитає головою, дивлячись на годинник, що висить над дверима операційної.
— Ще кілька годин.
Я всміхаюся їй.
— Не турбуйтеся. Не встигнете оком моргнути, як вона вже втілюватиме свій «38-кроковий план одужання після легеневої трансплантації».
Вона сміється, і між нами западає затишне мовчання, доки вона не йде попоїсти.
Я лишаюся сидіти сам, досі знервований, по черзі то надсилаючи повідомлення Джейсону й Гоуп, то втуплюючись у стіну. Образи Стелли вирують у голові, перед очима проносяться окремі моменти цих кількох тижнів.
Я хочу все це намалювати.
Перший день нашого знайомства, Стеллу в її костюмі хімзахисту, іменинну вечерю. Спогади, один одного цінніші.
Двері ліфта роз’їжджаються, і, наче у відповідь на мої думки, з’являється Барб, несучи груду моїх інструментів для малювання.
— Дивитись у стіну незабаром стає трохи нудно, — каже вона, передаючи все це мені.
Я сміюся. Хіба ж це не правда.
— Є новини? — питаю, відчайдушно бажаючи знати, як проходить операція. І, що важливіше, результати аналізів.
Я повинен знати, що не заразив Стеллу B. cepacia. Що ті легені дадуть їй час, якого вона потребує.
Барб хитає головою.
— Поки що нічого.
Глибоко вдихнувши, кидає погляд на двері операційної.
— Я розповім тобі, тільки-но щось почую.
Розгорнувши свій блокнот на першій чистій сторінці, я починаю малювати. Спогади заново оживають у мене перед очима. Повільно настає день, двері з тріском відчиняються: повертаються Стеллині батьки, слідом за кілька кроків — Каміла та Мія, і в кожного — повні руки їжі з кафетерію.
— Вілле! — каже Мія й підбігає обійняти мене вільною рукою, обережно, щоб не впустити їжу.
Намагаюся не кривитись — усе моє тіло досі слабке після минулої ночі.
— Ми не знали, чого тобі захочеться, тому взяли тобі сендвіч, — каже Каміла, коли всі сідають на стільці навколо мене.
Стеллина мати відкриває сумочку й дістає великий сендвіч із цілої булки, загорнутий у целофан.
Я вдячно всміхаюсь, і мій шлунок задоволено бурчить.
— Дякую вам.
Відірвавшись від малювання, я спостерігаю, як усі їдять, обговорюючи, що робитиме тепер Стелла, і їхні слова сповнені любові до неї. Вона — той клей, що тримає їх усіх разом. Її батьків. Камілу та Мію. Кожен з них потребує її.
Відводжу погляд і малюю, кожну наступну сторінку заповнюючи черговою картинкою з нашої історії.
Години спливають, Каміла та Мія йдуть, входять і виходять Барб і Джулі — а я продовжую малювати, прагнучи, аби кожна дрібна деталь збереглася назавжди. Я поглядаю на її батьків: мати міцно спить на грудях у батька, його руки дбайливо обіймають її, а очі поволі заплющуються.
Я всміхаюся до себе. Схоже, Стелла не єдина, хто сьогодні отримав другий шанс.
Двері операційної відчиняються, і входить докторка Гемід в оточенні невеличкої групи хірургів.
Мої очі розширюються, я подаюся вперед, штурхаючи її батьків, і ми всі встаємо, нетерпляче зазираючи в їхні обличчя. Чи вижила вона? Чи з нею все гаразд?
Докторка Гемід стягує з себе хірургічну маску, всміхаючись, і ми втрьох зітхаємо з полегшенням.