— Схоже, все чудово, — каже один з хірургів.
— О, слава Богу! — мати Стелли міцно обіймає її батька.
Я сміюся разом із ними, і всі відчувають піднесення. Стелла жива.
Стелла має нові легені.
Я плюхаюся на ліжко, цілковито виснажений, але щасливіший, ніж будь-коли в житті. Підіймаючи очі, я бачу погляд матері, яка сідає на стілець біля мого ліжка.
— Тобі досить тепло? — у мільйонний раз питає вона, відколи повернулася до лікарні.
Я дивлюся вниз на два шари спортивних штанів і три шари футболок, які натягнув на себе, щоб догодити їй, і моє обличчя розпливається в усмішці.
— На цю мить я вже практично спітнів.
Смикаю комір моєї толстовки.
У двері стукають, і зазирає Барб, зустрічаючись зі мною поглядом — в руках у неї аркуш, заповнений результатами аналізів. Я паралізований — її очі не виказують нічого, що я готовий почути.
Вона робить паузу, притуляючись до дверей, доки проглядає аркуш.
— Вирощування бактеріальних культур забере кілька днів, і досі вірогідно, що воно проросте в її слині. Але наразі… — вона всміхається мені, хитаючи головою. — Вона чиста. Не заразилася. Не знаю, в біса, як, але вона не заразилася.
О Господи.
Наразі вона вільна від B. cepacia.
Наразі цього достатньо.
— Як щодо Вілла? — питає мати з-за моєї спини. — Цевафломалін?
Я зустрічаюся поглядом із Барб, і ми обмінюємося поглядами розуміння. Вона глитає, опускаючи очі в папери у своїй руці — результати аналізу, які я вже знаю.
— На мене він не діє, так? — питаю я.
Вона довго зітхає й хитає головою.
— Ні. Не діє.
О чорт.
Намагаюся не дивитися на матір, але відчуваю смуток на її обличчі. Сум. Тягнуся до неї й беру за руку, м’яко стискаючи. Уперше здається, що я так само розчарований, як і вона.
З каяттям дивлюся на Барб.
— Мені дуже прикро через усе це.
Вона хитає головою й зітхає.
— Ні, любий… — вона змовкає, знизує плечима і легенько всміхається мені. — Кохання — це кохання.
Барб іде, а я тримаю маму за руку, поки вона плаче, знаючи, що зробила все можливе. Тут ніхто не винен.
Зрештою вона засинає, а я сиджу на стільці біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за обрій. Вогні в парку, яких так і не побачила Стелла, вмикаються з завершенням чергового дня.
Прокидаюся посеред ночі, стривожений. Натягнувши черевики, вислизаю з кімнати й спускаюся на перший поверх, до післяопераційної палати, де спить Стелла. Дивлюся на неї з відчинених дверей, на її маленьке тіло, під’єднане до великих апаратів, що виконують за неї всю дихальну роботу.
Вона витримала.
Вдихаю, щосили наповнюючи легені повітрям, і в грудях незручно тягне, але разом з тим я відчуваю полегшення.
Полегшення, що Стелла прокинеться за кілька годин і проживе свої як мінімум п’ять дивовижних років, наповнених усім, що є в її списку завдань. А може, якщо вона почуватиметься безстрашною, то й дечим не зі списку, як-от піти подивитися на святкові вогні о першій ночі.
Проте, коли видихаю, я відчуваю дещо інше. Потребу убезпечити всі ці роки.
Я стискаю щелепи, і хоча все в мені опирається, я знаю точно, що маю робити.
Я оглядаю маленьку армію, яку зібрав у кімнаті. Барб, Джулі, Джейсон, Гоуп, Мія, Каміла, Стеллині батьки. Найбільш різномаста команда з усіх, що я бачив, стоїть і дивиться на коробки, розкладені на моєму ліжку, кожна з яких має окрему, але важливу роль. Я підіймаю свій малюнок, показуючи хитрий план, над яким працював більшу частину ранку, — кожна деталь ідеально прорахована й відповідає окремій людині і завданню.
Стелла би мною пишалася.
Я чую голос матері в коридорі, гучний і твердий, і виконую своє завдання, доки вона виконує свою роль.
Я тремчу, пригадуючи, як вона зверталася таким тоном для мене.
— Отже, — кажу я, оглядаючи їх усіх. — Ми повинні зробити це разом.
Мій погляд зупиняється на Гоуп, яка витирає сльозу, а Джейсон міцніше пригортає її. Переводжу очі на Джулі, на Камілу й Мію, на Стеллиних батьків.
— Усі з нами?
Джулі з ентузіазмом киває, лунає хор згоди. І всі дивляться на Барб, яка глухо мовчить.
— О, ну звісно, чорт забирай! Я з вами. Я, безумовно, з вами, — з усмішкою каже вона, і, мабуть, уперше за весь час ми з нею опиняємось на одній хвилі.
— Як довго Стелла ще спатиме? — питаю я її.
Вона кидає погляд на свій годинник.
— Певно, ще кілька годин.
Обводить очима всі коробки, список усіх наших завдань.
— У нас досить часу.
Чудово.