Вишкіл розпочався незабаром. Тим разом на вишкіл було скликано всього 17 чоловік, усі колишні офіцери радянської армії. Комендантом групи Лісовик призначив колишнього майора генштабу. До наших лекцій на тому вишколі ніхто серйозно не ставився. Лісовика і Брову (політвиховника загону) вони просто іґнорували. До моїх лекцій також серйозно не ставилися, але після лекцій завжди любили зі мною заводити бесіди на заздалегідь продумані ними теми. Точніше кажучи, вони задавали мені багато запитань, які абсолютно не стосувалися програми нашого вишколу, але на які не відповідати було неможливо. Ось наприклад, старший лейтенант, за спеціяльністю механік, запитав мене: «А чи визнаєте ви, що індустрію в Росії розвинула радянська влада, і розвинула швидше ніж будь-яка країна у світі?»
— Так, визнаю, що розвинула і визнаю, що швидше навіть від Сполучених Штатів, — відповів я.
— Тоді повинні згодитися, що Радянський Союз найпроґресивніша країна у світі, — зовсім серйозно сказав механік.
— Якщо брати до уваги тільки той один показник, то так, — відповів я.
— Індустрія — основний показник.
— Не всі так вважають і не всі так думають, як ви.
— А як же ще можна думати? — щиро запитав механік.
— Для мене, наприклад, основним показником проґресу є культурний і життєвий рівень народу, — відповів я.
— Основною базою для всіх культур і всіх рівнів життєвих є індустрія, — з притиском сказав механік.
— Невже ви захоплюєтеся, що радянська влада босими, обідраними і голодними побудувала Магнітогорськ та Дніпрельстан? Індустрія у Радянському Союзі побудована коштом мільйонів замучених голодом і холодом українців. Цей ваш «проґрес», це гіркий піт, кров і життя, насильно відняте від наших батьків, братів і сестер, — сповнений обуренням сказав обласний провідник.
Стрільці, що стояли поблизу аж засяяли, почувши такі слова від таких високих начальників. Про цю поведінку обласного провідника за одну мить знала уся сотня. Кухар тремтячою рукою старався зловити своїм черпаком у казані щось краще для нас. Але до кухаря підійшов Ящур і, поклавши свою руку йому на плече, сказав: «Не старайся, друже, годуй нас точнісінько так, як і всю сотню». Стрільці дивилися на нас своїми добрими, сповненими відданности очима. Тим психологічним ходом Крилача і Ящура я був просто зачарований.
Далі наша дорога йшла лісом. Проїхавши так кілометрів п'ять, ми побачили над самою дорогою тартак. Тартак працював на повну потужність.
— Кому підзвітне це підприємство і на кого працює? — зацікавився я.
— Тартак, водяний млин та Турії належить загонові УПА, що розташований напостійно у цьому районі. Тут у лісі ми вже побудували велику лікарню, гарбарню і пекарню. У гарбарні працюють хороші чеські спеціялісти, вони виправляють шкіри навіть для підошов, — сказав Ящур.
Кілометрів три від тартака стояли три корпуси, щойно побудовані під лікарню, і два для підстаршинської школи. Неподалік від тих будинків нас зупинила військова застава.
— Стій! Кличка? — почулася команда, попереду, де між двома соснами стояв скоростріл.
— Турія! — відповів Крилач.
— Турійськ! — відгукнувся командир застави. Нам назустріч вийшов командир школи Гонта і, виструнчившись, одрапортував Крилачеві про те, що всі курсанти займаються військовою муштрою на галявині. Ми обійшли всі три казарми. Всюди була зразкова чистота; ліжка застелені стандартно із військовою докладністю. У канцелярії командира школи на столі стояв телефон.
— А може тут спорідненість ідеологічна відіграла ролю, — сказав капітан, — це єдність протилежности. У державному розумінні між комуністами і фашистами особливих розбіжностей немає: і тут диктатура і там диктатура. Комуніст, ми ось бачимо на практиці, може легко стати фашистом і навпаки, а демократом таким, як англійці чи американці, стати фашистам просто неможливо.
Лісовик у таких бесідах участи не брав. Він міг говорити про Хмельниччину, про Мазепу, Дорошенка та княжу добу. Брова також мовчав і слухав.
У неділю о годині 11-й на диво для нас біля нової домівки зупинилася легкова машина. До нас на квартиру зайшов командир загону Сосенко.
— Слава! — піднявши руку по-фашистськи, вигукнув Сосенко.
— Героям! — відповіли ми.
— Ви вже снідали? — запитав Сосенко.
— Снідали! — відповіли ми.
— Давайте поїдемо у гості до наших сусідів, — хитро усміхаючись, сказав Сосенко.
— До яких це сусідів? — запитав я.
— О, побачите, які у нас є чепурні сусіди, — хизувато сказав Сосенко.
Всі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я сіли в машину і поїхали поганенькою дорогою поміж болотами. Проїхавши кілометрів два, на краю лісу побачили стареньку хатку. Із-за рогу на нас холодно дивилась цівка скоростріла. Звідти почувся рвучкий голос: «Стій!» Ми зупинилися і Сосенко відкрив дверці машини. «Кличка!» Сосенко відповів. Тоді раптом з хати вискочив комендант застави, виструнчившись перед Сосенком, відрапортував. Ми під'їхали ще метрів сто і зупинились біля хорошої нової хати.