На моє велике диво з тієї хати вискочив у всіх своїх регаліях польський поручник і, з притаманним полякам шиком, цокнув приборами та піднявши два пальці до головного убору, сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став на струнко і подав поручникові руку. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати штабу.
У хаті штабу із-за столу вийшов назустріч капітан і також по-військовому привітався із Сосенком і нами.
На столі стояла друкарська машинка, а біля неї сиділа молода струнка, дуже красива полька.
— Прошу сідати панове, — галантним жестом руки капітан показав нам на крісла. Ми сіли. Капітан також зайняв своє місце за столом.
— Пане капітане, коли ми з вами домовилися про спільну оборону проти німців, ви б хоча одну сотню свого війська поставили, — сказав Сосенко.
— По ту сторону Буга у нас нема ані війська, ані зброї, — відповів капітан.
— А взагалі, чим же ви можете нам допомогти? — запитав Сосенко.
— Хліба можемо дати, — сказав капітан.
— Хліб у нас є і свій, — відповів Сосенко. — Дайте нам хоч амуніції, зброї.
— На жаль, нема у нас ані амуніції, ні зброї, — відповів капітан. — Про ваші вимоги ми будемо говорити зі своїм командуванням, — відповів капітан.
У машині, їдучи назад до свого штабу, Сосенко сказав:
— Оце в цьому польському селі Домінополі живе біля 150 сімей поляків і дві сім'ї українців. Поляки завжди до нас ставились як до неповноцінних людей. Ось і зараз вони створили тут свій «штаб», ніби в роді посольства для переговорів з нами, а фактично — це штаб польської розвідки, який збирає інформації про ввесь наш рух, а особливо їх цікавлять місця наших складів. Доведеться, мабуть, покінчити з ними ту гру.
Після закінчення вишколу Лісовик із Сосенком поїхали оглядати відділи УПА, що стояли на постою на Володимирщині, а я з Бровою відправився з такою ж метою на Горохівщину. Це була перша моя поїздка у цей чудовий закуточок Волині. Горохівщина — типовий лісостеп. Прекрасні родючі поля, між якими то тут, то там розкидані чудові пишні гаї, левади та старі дубові ліси, зрідка прикрашені черемхами і дикими яблунями та грушами. Погода була чудова. Пригрівало сонечко. Достигали хліба.
Ми їхали двома підводами. Коні — немов степові орли. Поблизу села Блудова ми зупинилися. Зрідка були розкидані красиві чепурненькі білі хати, заховані у пишних садах. Над дорогою господар косив конюшину. Ми підійшли, привіталися, розпитали, що чувати в їхньому селі, про що говорять і думають зараз селяни.
— Селяни хочуть миру на землі. Нам треба земельку обробляти, хліб вирощувати та худібку годувати. Селянин же усіх годує, молоком та медом поїть, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у господаря косу і почав косити. Господар пильно стежив за мною. — О, то ви, як бачу, господарського батька син, ви гарно косите, — із захопленням сказав він.
— Всі ми, господарю, робочі люди, та часи такі настали, що змусили нас зайнятись іншою роботою.
— А чи ж довго воно так буде? — благально подивившись нам у вічі, запитав господар.
— Поки вороги топтатимуть нашу святу землю, поки вбиватимуть наш народ, поки ми змушені будемо боротися з ними. Свою землю треба любити, обробляти її, а в лиху годину і захищати, — тихо відповів я. Брова тим часом збігав на хутір і звідти повертався у товаристві якоїсь красуні.
— Оце начальник Червоного Хреста нашої округи, знайомтеся, — сказав Брова.
Ми познайомились. Це була Оля. Їй підпорядковувалися всі лікарні на території Горохівсько-Володимирської округи як в УПА, так і в терені. Брова велів їй їхати на одній підводі зі мною. Від Блудова аж до Лобачівки на Берестеччині ми їхали з Олею разом. Оля виявилася досить мудрою, поміркованою дівчиною, при тім вона була ще гарненькою і зграбненькою. Але, на жаль, і одночасно на щастя моя посада не дозволяла мені надто зближуватися з дівчатами. У селі Лобачівка Оля відійшла від нас.
— Що ви можете сказати про ту дівчину, — запитав мене Брова.
— Вона мені подобається, гарненька, струнка, красива, розумна і принадлива дівчина, — відповів я.
— Так, вона красива, — ствердно сказав Брова.