На другий день злякались. Підвечір до Загорів з Січі прибула одна відборна чота і розмістившись біля манастиря, почала спішно навколо нього копати траншеї. Раптом із усіх сторін бронемашинами і танками напали німці і стали обстрілювати манастир. Нерви командира чоти не витримали і він сам застрелився. Команду чотою перебрав ройовий першого роя. Боролись як змії, але не вистачило амуніції. Із сорока чотирьох людей під ранок залишилось у живих усього одинадцять стрільців.
На село заліг густий туман. Наші встигли пробратись у траншеї, заставлені німцями. Німці не зорієнтувались і прийняли їх за своїx. Але вони в траншеї не затримались через небезпеку, що їх розкриють по мові і вони кинулись тікати. Німці, не знаючи в чому справа, також рвонули разом з ними, але як почули, що наші говорять українською мовою, тоді щойно зорієнтувались і почали стріляти…
У тому, аж надто нерівному бою, загинуло коло чотирьохсот німців і тридцять три наших.
Звичайно, коли б це були не стрільці УПА, а червоні партизани, то їм би всім присвоїли звання «героїв» і про них писали б багато репортажів, а може й романів. Але це були не червоні партизани, а стрільці УПА. Їм прийшлося каторгу відбувати на далекому заполяр'ї в Норильську. І їх там обзивали фашистами і німецькими підсобниками, — оце описуючи ті події, думав собі я.
Переїхавши річку Турію, ми вже находились на території Січі. Там господарями положення неподільно були тільки відділи УПА та ОУН. За Турією, проїжджаючи село Домінополь[5] нам впало у вічі, що село наче б вимерло, двері й вікна скрізь відчинено, а людей ніде не видно. І застави під лісом також уже немає. Мене огорнув якийсь тяжкий незрозумілий смуток. У Вовчому життя кипіло так же, як і раніш. Усі спокійно порались біля своїх справ. То тут, то там чути було цокот машинок для писання.
Ми зупинились біля штабу загона, але в штабі не застали ані командира загону ані начальника штабу. Тоді ми зайшли до бунчужного. Бунчужний зустрів нас утомленим і сумним поглядом. Це був літній чоловік, колишній викладач Горохівської гімназії.
— Що сталося у Домінополі? — запитав я. Бунчужний глянув на нас здивованим поглядом і після павзи спитав:
— А де ви пропадали оцих десять днів?
— Горохівщиною милувались, — відповів я.
— Ага, то ви ще нічого не знаєте про Домінополь, — наче сам до себе сказав бунчужний.
— Три дні тому Домінопіль зліквідували, — сумно додав бунчужний.
— Як-то зліквідували?… Людей зліквідували?… — перепитав я.
— Так, людей!.. — тяжко зітхнувши, відповів бунчужний.
Я більше не спитав ані слова і вийшов. Брова також мовчки вийшов за мною.
Біля штабу на подвір'ї стояв ад'ютант командира загону Ворон з якимись двома молодими хлопцями. Хлопці ті були одягнені в цивільне, але з пістолями. Усі вони весело оповідали щось один одному, але побачивши нас, припинили розмову, повернувшись у наш бік.
Ворон витягнувся і рвучко кинувши «Слава!», доповів:
— Командир загону відсутній. Прибуде взавтра вранці.
— Про що ж це ви, хлопці, так жваво розмовляли? — запитав Брова.
— Та от оповідали один одному як ляхів били в Домінополі, — відповів Ворон.
— А що це за цивілі з пістолями біля пояса? — спитав я.
— Це хлопці зі служби безпеки, — відповів Ворон, — це хороші хлопці, вони кльоцали поляків краще за всіх. Ось оцей, — Ворон кивнув головою на корінистого брюнета, — 27 втопив. Брюнет, про якого йшлося, у ту ж мить витягнувся на струнко.
— Так ви розкажіть і нам, як це тут було з тими поляками, — сказав я.
— Під дванадцяту годину зімкнутим колом ми оточили все село Домінополь. Тоді я з командиром загону і зо всім почотом підійшли під будинок польського штабу і постукали в двері. Поручник, глянувши у вікно, швидко зорієнтувався у чому справа, але виходу не було і він відчинив нам. От тут же на порозі я його й прострелив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила через вікно і там її застрелили наші xлопці. У міжчасі командир загону вистрілив із своєї ракетниці, це був сигнал про це, що штаб зліквідовано і що треба починати. Ось тоді наші хлопці з СБ і пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха, — самовдоволено закінчив Ворон.
— Знаєте, хлопці, що я вашими «подвигами» не тільки не захоплююсь, а гидую ними. От в Загорівському манастирі сорок чотири стрільці прийняли бій з півтори тисячою німців. Бій тривав щось із 18 годин. Німців було вбито коло чотирьох сот, а наших 33 чоловіка. Причому німці атакували манастир з допомогою трьох літаків і п'ятьох танків. Оце наша гордість! Оце — слава! А хвалитись убивством безборонних та ще й сонних людей вам би ніяк не випадало. Це буде чорна пляма в історії визвольного руху на тілі ясних подвигів Загорівських героїв, — сказав я.