— Чорна пляма?… — обиджено й гнівно повторив брюнет з СБ. — А коли б вашу рідну маму поляки витягнули за коси з вашої хати, і у вас на очах замордували її і кинули в Буг, так як це було в 42 році за Бугом? Коли б вашого батька розстріляли у вас на очах? Коли б вашу сестру, шістнадцятилітню, зґвалтували, а тоді проколювали баґнетами і кинули в Буг? Чи тоді ви тоже сказали б — «чорна пляма»?… — зі сльозами на очах, сповнений обурення, говорив брюнет з СБ.
— Злочинами злочинів не вимазати і злом зла не переможеш, — сказав я. — Всіма тими жахливими злочинами на Долижені[6] в 1942 р. поляки накрили себе великою чорною ганьбою перед усім людством, а ви ось узяли і перекрили їх гидкі злочини своїми такими ж гидкими злочинами.
— Ви не повинні були про це говорити! — твердо сказав Ворон.
— Так, це правда, з вами про це я не повинен був говорити, — відповів я.
Незабаром було скликано дві групи на навчання. Одна група жінок зі східніх областей, а друга — мужчин, також зі східніх областей. Вишкіл проводився в Р…[7] на хуторах, під самим лісом.
На одному багатому хуторі, в клуні, примістили дівчат, а на другому — хлопців. У кожній групі було по 25 людей. Всі вони були зі східніх областей України. Дівчата — в більшості учительки, а хлопці були всяких спеціяльностей. Як дівчата так і хлопці до наших лекцій ставились формально. Розвинути бесіду на політичні теми з тими людьми було неможливо.
Обі оці групи — дівчата і хлопці — швидко порозлюблювались між собою і з нетерпінням ждали вечора, щоб зустрітись. Наш режим і утруднювання їм зустрічатись тільки загострювали їх бажання і надавали тим зустрічам ще більш романтичного, а іноді й пригодницького забарвлення. Іноді вночі ми оголошували тривогу як для дівчат, так і для хлопців, і завжди виявлялось, що п'ять-сім хлопців були на ночівлі у дівчат.
На Січі ставили одноактову п'єсу. Назви тієї п'єси я вже зараз не пам'ятаю, знаю лише, що це було щось з козацьких часів, бо один з артистів грав ролю козака із шаблею.
Постановка відбувалась у молодій сосновій посадці при світлі палаючого багаття. На постановку і з постановки обі наші групи йшли разом. Такі «культ-походи» вони любили.
На другий день рано-вранці на провірці не виявилось Гриші Павленка. Лісовик, Брова і я пішли навколо будинків його шукати. І раптом виявили, що Павленко за клунями із вийнятковим азартом рубав шаблею «лозу». Він так був захоплений тим «ріжеством», що навіть не почув, коли ми до нього підійшли. Зобачивши нас, він аж здрігнувся й зупинився.
— Провірка, друже Павленко, — сказав Лісовик. Павленко винувато глипнув на нас і мовчки побіг до xлопців.
Після «Декалогу» й молитви, Лісовик запитав:
— Де ви, Павленку, взяли шаблю? — Павленко винувато спустив голову, а тоді раптом підвів її і сказав:
— Учора ввечері разом з вами я бачив, як чоловік на сцені грав ролю козака, а я справжній кубанський козак, отже ця шабля (підняв її рукою) по праву належиться мені, а не йому, — з повною серйозністю сказав Павленко.
Ми всі засміялися і залишили шаблю Павленкові.
Напередодні закінчення вишколу приїхав Крилач з обласним референтом СБ Залісним. Вони дружньо з нами привітались, поговорили про вишкіл та людей, яких ми вишколювали, і Крилач попросив мене пройтись з ним.
— Ви друже Боремський, постарайтесь більше вголос не обурюватись з приводу тієї акції, яка була проведена в Домінополі. Часи клясично-лицарської боротьби давно вже минули. Наші предки в сиву давнину також казали: «Іду на ви!», а зараз цього вже ніхто не робить. Між хижими вовками ягняткам не прожиток. Саме життя заставляє нас бути вовками. Ми змушені з більшовиками боротися їх методами, а з поляками — польськими, — сказав Крилач.
— Я не був намірений висловлювати свої думки з приводу Домінопольської трагедії, ні перед ким не висловив би їх, коли б не почув, що ті люди смакують все те, що вони робили в Домінополі. Таке смакування — це ознака садизму, це психічне звихнення найгіршого ґатунку, — сказав я. — Думаю, що не в нашому інтересі виховувати садистів. Кожний садист з своєї натури боягуз, а боягузів нам не треба.
— Ну, гаразд, будемо надіятись, що ви нас зрозуміли, — сказав Крилач, і попрощавшись, ми розійшлись.
Після закінчення вишколів, ми зайшли в штаб загону. Тим разом ми застали Сосенка. У його було ще трьох людей.
— Знайомтесь, — сказав Сосенко, — це інструктори, — показав на мене й Лісовика, а це колишній директор Володимирської гімназії, — показав на симпатичного й солідного чоловіка віком років 45. — А ото вчитель фізик-математик, — показав на літнього чоловіка років під 60. — Наш обласний провід вислав листи всій українській інтеліґенції, проживаючій по містах Волині, щоб вони ішли до нас, бо незабаром їх усіх вивезуть до Німеччини на каторжні роботи. Але покищо, до нас прийшло дуже мало. Оце вони прийшли з Володимира, декількох людей прибуло з Горохова і з Луцька. А решта — відмовились. Редактор обласної газети з Луцька — Постригач, прочитавши нашого листа, сказав: