— Куди йти? В ліс? В клуню? О, ніколи! — іронічно переповів Сосенко.
Під'їхала підвода. Сосенко почав збиратися десь у дорогу. А ми всі пішли до нас на квартиру. Вірніше говорячи, — на домівку (як тоді називали). Ті прибувші люди чулись дико у нових для них умовинах. Ми з'ясували їм помаленьку цей новий для них стан речей.
— Чому сюди не беруть тих людей, що повтікали з вагонів, коли їх везли до Німеччини? — спитав філолог.
— А де ж вони, такі люди? — спитав я.
— Ось у селі Вербичне у моєї сестри є аж троє таких, — відповів філолог. — Два молодих хлопці та одна дівчина. Усі вони із східніх областей.
— Добре, в неділю поїдемо з вами туди, до них. Гаразд?
— О, я з охотою туди з вами поїду, — відповів філолог.
Виявилось, що це був слюсар з Полтавщини, студент з Києва та медсестра з Київщини. Після довшої розмови вони всі троє згодились їхати зі мною на Січ. Хлопці пішли у відділ, а медсестру я відвіз у розпорядження головного лікаря. Це була двадцятилітня, гарно зложена, красива з лиця, свіжа, дитячої вдачі, дівчина. Незабаром вона стала центром уваги всієї підстаршинської школи. Принаджувала вона хлопців своєю дитячою наївністю, свіжістю й безпосередністю.
Крайовий провід ОУН готовився скликати конференцію поневолених народів Сходу. На нашу з Лісовиком долю припало товаришити групі «представників» Кавказьких народів. Оце ж ми разом з трьома грузинами і трьома вірменами та трьома азербейджанцями направились у напрямку міста Колок. Ми тоді ще не знали про те, що ті народи не дружать між собою. В дорозі, звичайно, ми все зрозуміли. Представники тих трьох Кавказьких народів тримались увесь час окремо один від одного. 3 Колок до Малих Стидин вони вже їхали великою групою, бо до них прилучили ще представників Середньо-Азійських народів.
Я з Лісовиком, за наказом нашого зверхника, затримались у Колках. Містечко Колки раніше було районним центром і було в німецьких руках, але весною 1943 р. відділи УПА витиснули німців з Колок. І від тоді це містечко над Стиром стало місцем постою відділів УПА. Від тоді в Колках розмістились деякі установи крайового й обласного проводів.
За два кілометри від Колок у селі Старосілля, містився видавничий відділ суспільно-політичної крайової референтури. Завідуючий того відділу — Федір — запропонував нас на прослуховування статтей та брошурок, які готовились до друку. Там працювало сім літераторів і три машиністки. Найсильнішим із них був історик із східніх областей, — Дніпро. Усі останні на особливу увагу не заслуговували. Згадуваний раніше філолог з Володимира також став там працювати; він виготовляв реферати й статті під національні свята та про історичні події. Це був літній, дуже симпатичний чоловік. У Колках тоді працювала одна з середніх шкіл. Учителів туди підібрали всіх з вищою освітою і найсильніших. Слабших послали на села у неповносередні та початкові школи. Питанням шкіл відав обласний шкільний інспектор, підзвітний крайовій суспільно-політичній референтурі.
Всі млини, тартаки і всякі кустарні майстерні були підзвітні господарчій референтурі ОУН.
Колки вліті 1943 р. були одним із найбільших осередків ОУН та УПА. Там стаціонував загін УПА, працював клюб, виступав драматичний аматорський гурток, гурток акробаток, організований дівчиною зі Сходу, виступав хор та оркестра. У клюбі виступали з доповідями наші літератори.
Іноді за дорученням свого зверхника я навідувався до відділів УПА. Розмовляв із звичайними стрільцями, з командирами сотень, куренів. У відділах УПА загальний настрій був непоганий. Колишні вояки Радянської Армії, які після втечі з німецького полону опинились у відділах УПА, були чимось незадоволені. Всі ті люди зі східніх областей, які були у відділах УПА, мене знали і ставились до мене з докором. Одного зі своїх знайомих — Масляного я запитав:
— Чому це всі хлопці зі східніх областей такі сумні, немов би їм кіт батьків покрав?
— Невже ж ви не знаєте, чому це в нас такий настрій? — щиро запитав Масляний.