— Ні, я нічого не знаю.
— Ви не знаєте, що сталось із колишнім майором генштабу Соловйом? Його другом, капітаном Красновим, зі старшим механіком, з колишнім лікарем Січі? — заклопотано запитав Масляний, який також у Радянській Армії був лейтенантом.
— Ні, я нічого не знаю, — насторожено відповів я.
— А знаєте де вони?
— Ні, не знаю.
— Знай — тигра не візьмеш у неволю, — сказав Масляний, а по хвилині додав: — І всіх нас то жде.
— Я в це не вірю, це хтось напевно таку «качку» пустив, щоб викликати паніку.
— Ви не вірите? А ми віримо, що це правда, — твердо сказав Масляний.
На другий день я поїхав в штаб Військової Округи. Командира Округи не було. Я застав начальника штабу Клима на прізвище Борсюк Борис з села Стрільчі та політвиховника Військової Округи Хмурого. Я оповів про те, що довідався про майора і його товаришів.
— Я не знаю, де зараз той майор і його товариші, але вам я не радив би хвилюватись через те, — спокійно відповів начальник штабу.
— Я також не радив би вам цікавитись тими справами, — додав Хмурий.
Ті відповіді та поведінка співбесідників утвердили в мені переконання, що Масляний говорив правду.
Ми з Лісовиком готувались до великого обласного вишколу, який мав відбутися на Січі. І раптом Федір сповістив мене про те, що мене направляють на Схід, що я негайно повинен їхати в штаб військової округи, який мене відправить із сотнею на Схід. Ця несподіванка для мене була загадковою, але будь-яких підозрінь чи страху в мене не було.
Начальник штабу, Клим, віднісся до мене по-дружньому. Я там ждав два дні, поки прийшла сотня. Жив я на квартирі політвиховника військової округи Хмурого. Хмурий також відносився до мене по-товариському. Він щойно прийняв цей пост. Це той же самий фізик-математик, що на призив обласного проводу ОУН прийшов на Січ. Сподівана сотня прийшла з далекого Полісся, аж з-під Берестя. Це були молоді справні хлопці, одіті в німецьку військову форму. Ото ж разом з тією сотнею, з двома лікарями, з двома жінками й двома хлопцями, направленими в офіцерську школу, ми повинні були їхати дві доби до Малих Стидин.
Цей шлях ішов з Колок на Схід і в якомусь там селі він перехрещувався зі шляхом червоних партизанів, який ішов з півночі на Цумань до Медвєдівців. Отож у зв'язку з тим малими групами пробиратися до Малих Стидин було небезпечно. Туди ходили тільки з сотнями. Погода стояла добра, подорожувати було приємно. Наша старша і здоровша дівчина за фахом була медиком. Вона очолювала Червоний Хрест нашої військової округи. Друга, що з нами їхала, була дуже милою і симпатичною дівчиною. Вона ворожила нам на картах. Мені наворожила, що я не матиму щастя в любові. Цілу першу добу я їхав з отими дівчатами. Старша вже почала було ревнувати мене до молодшої своєї подруги. Другу добу я їхав разом з командиром сотні.
— Як же вам там жилось, біля Берестя? — запитав я.
— В загальному не весело. Іноді мали бойові сутички тільки з німцями і то ми самі ті сутички їм нав'язували. Гірше було ось саме під Ковлем, — сказав сотенний.
— Цікаво, а чому ж під Ковлем гірше? Я думав навпаки, чим ближче сюди, то краще, — навесело запитав я.
— Червоні партизани не давали нам спокою. Німці в ліс чи в болота не підуть, а та сарана всюди лізе. От у селі Белитче[8] вони несподівано наскочили на наш обоз, точніше, на нашу військову лікарню, що переїхала з-під Камінь-Коширська в село Чорне Плесо, і перекололи багнетами всіх наших ранених та хворих на тиф, — сказав командир сотні.
— Як-то?… ранених і тифозно хворих перекололи?!.. — обурено, з недовір'ям перепитав я.
— Так, так!.. і ранених і тифозних перекололи всіх до одного, — сказав сотенний.
— Тих, що німці поранили в бою, червоні докололи на підводах, — додав чотовий першої чоти, який сидів поруч із сотенним.
— УПА звинувачують у співучасті з німцями, а самі своїми діями співучаствують у боротьбі проти УПА, — подумав я про себе і більше на цю тему не говорив. Це була для мене дуже тяжка відомість.
У Малих Стиднях на зв'язковому пункті нас відділили від сотні й примістили на квартири кожного окремо. На третій день мене викликали на подвір'я. Там на мене ждав якийсь незнайомий мені, старшого віку, чоловік.
— Це ви Боремський? — запитав він мене.
— Я.
— А я Горбенко, — сказав незнайомий і подав мені руку.
— А де Галяпа?[9] — запитав я.
— Галяпа зараз далеко звідси і його не зможете побачити. Я можу його замістити, — сказав Горбенко.
— Це мене посилають на Схід? — запитав я.