— Узаконювати за будь-якими мотивами ту ніцшовську надлюдину, — це стати на шлях деґрадації роду людського, це патологічна психологія, — сказав я.
— Ну, добре… Доведеться самому прочитати того Ніцше, — сказав Володимир і попрощався зі мною.
— Так, неодмінно треба самому читати і самому думати, — сказав я.
Господарка дому, зобачивши мене, аж ойкнула, аж руки заломила:
— Ой, Боже, як добре, що ви вернулись, а ми вже думали, що ви не вернетесь…
— А чому б це я мав не вернутися? Мої ж речі залишилися у вас… — зовсім спокійно сказав я.
Господарка дому сумно похитала головою, а тоді додала:
— Кого забирає цей чоловік, який забрав вас, то ті люди більше вже ніколи не повертаються додому.
— Я цього не знав, чую це вперше, — щиро сказав я.
— О, це страшні люди, страшніші навіть від Ґестапо й Чека, — додала господарка.
— А УПА ви так само боїтеся?
— Ні, тих ми не боїмося, це хороші хлопці. Вони у нас на квартирі стояли, то це золото, а не хлопці, а тих СБістів, чи як там вони називаються, вони також не люблять, — відповіла господарка.
Надвечір я пішов у лазню. Помившись, лежав у теплій воді і думав: тіло то легко помити, а душу очистити від усіх тих брудів, що всупереч волі начіплялись до кожної людини, — значно трудніше. — Мені ж хотілося знайти таку партію чи організацію, яка б очищувала людей, робила їх ліпшими, а вийшло навпаки — я забрудився в тих партіях притаманним їм брудом, — думав собі я. Пізніше потішав себе тим, що ті партії чи організації — це ж активніша частина нашого народу, це організовано діюча частка. Отже ж не можна допустити до того, щоб там не було гальмуючої сили, яка б не допускала до повного морального падіння. Треба ж, щоб якась сила і тих відьомських нелюдів стримувала. Нелюди між людьми завжди були, але відкрито вони ніколи не виступали, вони прикидалися і навіть зараз прикидаються людолюбами. А Ніцше їх узаконив, звільнив від гальм моралі і вони стали виступати відкрито. Перестали не тільки соромитися своїх антилюдських вчинків, а навпаки — гордяться ними.
Днів через п'ять, рано вранці, до мене ввійшов якийсь незнайомий, узброєний в пістолет і сказав:
— Вас просять на вулицю.
— Хто? — спитав я.
— Зобачите, ви їх знаєте, — відповів незнайомий. Я вийшов. На дорозі стояла підвода, на якій сиділи Володимир і Залісний. Зобачивши мене, вони здалеку поздоровились зі мною. Я підійшов до підводи.
— Швиденько збирайтеся, поїдемо на Січ. 3 Колок будемо евакуюватися, — сказав Володимир.
Через хвилин десять я вже їхав з ними. Володимир сидів поруч, а Залісний напроти.
— Німці до Цумані стягнули багато війська. У своєму розпорядженні вони мають літаки й танки. Отже встояти перед ними в откритому терені ми не зможемо і тому змушені евакуюватись, — сказав Володимир.
— А чому ж вони не нападають на Медвєдєва? — запитав я. — Медвєдєв же ближче.
— Так, він ближче, червоні партизани такі ж голі й голодні, як і німці, а в нас — склади, у нас — хліб, сало, масло і м'ясо, тому-то вони минають червоних, а йдуть на нас, — сказав Володимир.
— Може як німці нападуть на Колки, то червоні з-заду вдарять на німців, а одночасно займуть і Цумань, — сказав я.
— Ні, червоні того не зроблять, навпаки, вони, коли б їм було зручно, скорше разом з німцями напали б на нас, — пояснив Залісний.
Їхали ми тихо; по дорозі спинялись з невідомих мені причин. Залізницю Ковель-Луцьк переїздили вже затемна. Дорогою я подрімував. Переїхавши залізницю, я раптом зоглядівсь, що моєї течки з документами й літературою немає. Це мене дуже занепокоїло, я ж їхав на вишкіл, а тут конспекти пропали. Тоді я насправді повірив у те, що моя течка впала з підводи увечері, як ми дрімали. Лише через декілька місяців, як Залісний зацитував одне речення, яке було в моїй чернетці особистого листування, я зорієнтувався, що мою течку вкрали тоді Володимир і Залісний. Вони думали, що в течці знайдуть якийсь матеріял проти мене. Але сподівання їх не здійснилися, у течці нічого крамольного не було. У Р…[11] нашвидкоруч довелось виготовити нові конспекти. Цього разу ми читали лекції на вийнятковому вишколі. Це був спецвишкіл районних референтів СБ. П'ять невідомих нам інструкторів читали їм спецлекції, на які нас не допускали й близько. Ми лише у визначені нам години приходили читати свої лекції суспільно-політичного й гуманітарного змісту. На вишколі було 56 молодих, красивих і здорових xлопців. Всі вони були добре зодягнені й задоволені самі собою. Цілий місяць я ходив читати їм по дві годині вдень політику й геополітику. Тоді саме я мав змогу добре приглянутися, кому організація доручила вирішувати жити чи не жити тим або іншим людям. Це були ніби навмисне підібрані найтупіші люди. На попередніх вишколах ані серед мужчин ані серед жінок таких тупиць не траплялось. Серед 56 чоловіка всього навсього п'ятьох засвоювали матеріял і розуміли про що йдеться, а решта, як то кажуть: ані в зуб поїси! Читати лекції на такому вишколі було зовсім нецікаво, а проводити бесіди з тими людьми було абсолютно неможливо!.. Вони просто не здатні були мислити. Але це все їм зовсім не шкодило думати про себе, що їм уже нічого вчитись, що вони свою роботу добре знають і бездоганно її виконують. Цей вишкіл був для мене найтяжчим випробуванням. У міжчасі я, випадково, зустрівся з Ящуром і, відчуваючи до нього якесь особливе довір'я, запитав: