— Якщо воно й так, то я про це довідуюся щойно від вас, бо Катю забрав зовсім з інших мотивів, — жартуючи сказав я, — мотиви… всі ті мотиви мені в порівнянні з любов'ю — ніщо!..
— Ви тими своїми мотивами, як соромлива дівчина прикриваєте любов, яка є найціннішою перлиною у житті людей всіх віків і народів, — зовсім серйозно сказала маґістрова дружина.
— Не тратьте, друже, сили, здавайтесь! — жартуючи сказав Кузьменко.
Перед обідом до мене на домівку прийшов посланець від Володимира і вручив мені запрошення на обід. Прочитавши, я глянув на посланця і сказав:
— Добре, я прийду.
— Мені веліли прийти разом з вами, — відповів посланець.
— Гаразд, підемо разом, — спокійно відповів я. Цього кремезного молодого хлопця видно було добре натренували, як треба водити арештантів; він увесь час ішов на півтора крока з-заду мене, з лівого боку.
У домівці Володимира хлопець відхилив двері, стукнув закаблуками й відрапортував, що наказ виконано. Володимир вийшов назустріч, і, дружньо привітавшись, запросив до своєї кімнати. Крім Володимира був там іще Залісний. Він теж привітався по-дружньому. Незабаром господиня дому спитала, чи можна подавати. Володимир ласкаво попросив:
— Подавайте!
Обід був поживний і смачний, особливо вареники з сиром, залиті сметаною. Володимир і Залісний тримались вільно й весело, а я весь час був насторожений, знаючи, що поліція ніколи нікого без жодної справи не викликає. Раз уже покликали і так грайливо себе ведуть та ще й пригощають, знак — що від мене чогось їм треба.
При обіді Володимир, так собі, між іншим, запитав:
— Як там ваші справи, як робота? Чи ніхто, ніде, не робив вам яких перепон?
— Цю роботу з «Постановами третього Надзвичайного Великого Збору ОУН» я тільки розпочав і все йде ніби за пляном, — відповів я.
— А що це там у вас трапилось із Ташкентом? — дуже серйозно спитав Володимир.
Я оповів йому про той весь скандал якнайдокладніше.
— Я боюся, друже Боремський, щоби ви через той скандал не змаліли, — сказав Володимир. — Ташкент нам потрібний, він робить у нас добру роботу, я б йому не пожалів навіть і сестри рідної.
— А я зовсім іншої думки. Як на мене, ми не маємо права розпоряджатися й своїми сестрами, а про чужих сестер і мови бути не може, — відповів я.
— До цього часу я вас вважав за політика, а виявляється, що ви сентиментальний гуманіст-романтик, — сказав Володимир, — а сентименталізм з політикою поєднати неможливо.
— Усе залежить від людей. Якщо ви навіть найкращу, найшляхетнішу справу доручите неохайним людям її реалізувати, то «бруд» їх рук ляже чорною печаткою на ту справу і від тоді вона перестає бути шляхетною. Можуть змінюватись уряди й партії, але як довго не стане кращою сама людина, так довго значимого покращання в суспільстві не настане. А саму людину кращою може зробити мистецтво, література, а не політика, бо це ж царина духа, — відповів я.
— Вам би краще підійшло читати естетику в університеті, а не політику, та ще й у наш вовчий час, — сумно сказав Володимир.
— Це було б чудово, якби мені судилось стати викладачем естетики; на жаль, я не зміг здобути університетської освіти й тому не маю права читати естетики.
— А політику маєте право читати? — з усмішкою запитав Володимир.
— Політику маю право читати хоча б тому, що я її добре знаю, — категорично відповів я.
— То чого ж ви такої низької думки про ваш предмет? — запитав Володимир.
— Тільки тому, що я цей предмет знаю. Політика й політики ступенюються. Найбруднішою політикою є політика найвища. І так, по східцях, іде до низу. А взагалі рівень політики в кожній країні визначається культурним рівнем самого народу. Якийсь мудрець давно вже сказав: «Який народ, така у нього й влада». Політики, державні мужі, міністри й президенти не бувають кращими від свого народу — і навпаки, — відповів я.
— А на лекціях ви також ведете такі бесіди? — діловим тоном запитав Володимир.
— О, це вже питання фахове. Ні, там я читаю лекції й інтерпретую окремі неясні місця в дусі прочитаного офіційного матеріялу, — відповів я.
— Гаразд, робіть, як знаєте, не мені ж вас учити. А все таки було б добре, якби ви не вмішувались у сторонні справи, — на закінчення сказав Володимир.
Залісний увесь час сидів мовчки і з профілю пильно приглядався до мене, ніби він був справжнім психологом. А все ж, хоча в них ерудиція й низька, а поліцейська хватка є, — думав про себе я.