У некомуністичному світі в політичному житті існує свобода думки, свобода слова і свобода дії, а в економічному — панує твердий закон цін, визначений самим економічним життям. Там собівартість продукта визначає риночну ціну товару. Хто з підприємців не в силах укластись у таку норму цін, той банкротує. Коли б існував всесвітній вільний ринок, то Росія, як підприємець, вже б давно збанкротувала. Вона вижила тільки завдяки злиденному житю свого трудового народу і строго закритому внутрішньому ринкові, — говорив Ступницький.
— Мабуть, не тільки із-за того, руський нарід живучий, експансивний і по-переможницькому мислячий. Руський солдат може воювати в таких умовах, у яких не зміг би воювати солдат ні одного европейського народу, — сказав я.
— В тому, що ви сказали, друже Боремський, є багато правди, але тут грає ще й другий бік медалі. Руський солдат, або вірніше сказати, ціла армія РОА, з такою ж самою виносливістю воювала по стороні гітлерівської Німеччини проти Росії, себто — комуністичної Росії, а це вже красномовний доказ слабости тієї системи. Серед полонених англійців німці не змогли знайти навіть і одного англійця, який би зголосився воювати проти Англії, хоча ті народи споріднені схожістю мови, культури та ще й в обох тих народів капіталістичний лад, а з руських полонених організували цілу армію, яка воює краще від німців проти більшовицької Росії, — сказав Ступницький.
— Це також правда, але РОА воює, по суті, не проти Росії як такої, а тільки проти комуністичного ладу в Росії.
— Теоретично то воно може й так, а практично вони воюють таки проти Росії, бо іншої Росії немає, — сказав Ступницький.
На другий день я поїхав у село Скобелка по свою друкарську машинку, яку залишив там у своїй домівці.
У той же самий час село Смоляву займали червоні партизани Ковпака. Але свою машинку я ще встиг вихватити тільки тому, що ковпаківці ще не встигли туди дійти.
Повертаючись із Смоляви, під Лобачівкою, у лісі дорога була забарикадована поваленими на дорогу деревами; це було зумисне зроблено, щоб гальмувати просування червоних партизанів.
Отож, саме там, я перший раз зустрівся з червоними партизанами. Вони їхали в напрямку Смоляви і змушені були зупинитися перед поваленими на дорогу деревами, а я зі Смоляви. По стилю їх соковитої лайки та їх жаргонів, упевнившись у тому, хто вони такі, я швидко повернувся назад і поїхав у напрямку села Миколаєва в Галичині. На галицько-волинській границі нас зустрів великий дикий кабан. Мене якось була вже шибнула охота застрелити того звіра, але пізніше передумав і залишив його живим. На границі по галицькій стороні біля розкішного хутора Потоцьких стояла одна скромна хатинка. Господарі тієї хатинки мене знали, бо я вже там був. Отож я і тим разом рішив заїхати до них. Там мене зустрів Стимид, окружний провідник Володимирсько-Горохівської округи, із своєю охороною та районовий провідник Берестецького району Данило. Їх також червоні партизани витіснили з їх теренів у Галичину.
— Тут ми затримали трьох людей: двох хлопців і одну дівчину. Вони всі троє одне одного не знають, але всі зсилаються на багатьох наших людей із проводу і в тому числі називають і ваше псевдо. Один, вашого віку, називає себе Стиром, другий, молодший — Вороном, а дівчина назвала себе Бистрою, — сказав окружний провідник Стимид.
— Так, це правда, я їх знаю. Стир це наш літератор з Полісся, Ворон — керівник похідної артистичної трупи, підпорядкований обласному суспільно-політичному референтові, а Бистра робила медсестрою в загоні Сосенка, — відповів я.
— Так, це саме вони, — сказав Стимид і тут же розпорядився привести їх сюди. Незабаром всі троє арештованих появилися у хаті і відразу кинулися мені на шию обніматися і цілуватися.
Стирові й Воронові було повернено їх пістолі і всі папери.
Окружний провідник побоявся брати на себе відповідальність за нас і тому не радив нам переховуватися у його окрузі. Він запропонував нам йти в Галичину. Ми згодилися. На другий день ми вже всі четверо ночували і днювали в Миколаєві. Але червоні партизани всюди сунули слідом за нами. Мандруючи від села до села по Радехівському районі, нас майже всюди на другий день здоганяли ті самі партизани. У селі Павловичах[16] ми попали в оточення червоних партизанів. Але завдяки вечірній темряві ми залишили свою підводу і втекли у напрямку Радехова. Після того випадку Стир і Ворон умовляли мене йти в напрямку Карпат. Стира тягнуло в Чехію, бо його дружина з Праги, а Ворона тягнуло в Карпати, бо він сам родом із Карпат. Вони радили мені тікати за границю. Але я не мав наміру тікати і тому вирішив вертатися на Волинь. Вони було вже відділилися від мене і рушили в напрямку Карпат, але зараз же вернулися і наздогнали мене.