Суспільні організації (установи) не є отже рішаючим чинником, що зумовлює ріст чи занепад нації як такої. Вони не є стабільною величиною, абсолютною вартістю, в яких і задля яких нація існує. Вони в даний якийсь момент не можуть проголошувати, що зберігають національну суть, що дані рамки існуючого супільного порядку є абсолютні, що без них нація перестане існувати.
Це саме є й нинішними українськими видами і формами організованого суспільного життя. Крім цього види ті і форми не відповідають основним тенденціям і можливостям найширшого розгорнення життєвих енерґій української нації вже хочби з причин “об’єктивних”, накинених ззовні силових умов. Тому твердження політиків і діячів опортуністичного табору, що нинішні види культурних, економічних і взагалі суспільних організацій є вартостями, які треба вдержати “за всяку ціну”, бо без них, мовляв, нація перестане існувати, є засадничо неправильні. Українство не є похідною племінною культурною чи якоюсь іншою вартістю, що мала б на меті зберігати себе як статичну величину. Українська Нація є феноменом порядку, що має тенденцію жити, рости, могутніти, — як окремий живий організм. І тому процес розвитку українських суспільних форм має йти (і очевидно йде без участи, а часто проти волі згаданих діячів) з одного боку в напрямі усування форм і видів суспільних організацій, накинених ззовні, а з другого боку в напрямі створювання чи перетворення внутрі українства власних оригінальних форм, які сприяють і посилюють якнайбільший зріст нашої національної сили. Врешті є засадничою справою, що наша сила не зростає завдяки саме тим більше або менше українським формам суспільної організації, завдяки тим установам, що зараз існують, але вона росте як наслідок основної волі української нації до життя, проявляючи себе поза цими інституціями і установами в ширшому багатстві й більше українській нації по суті відповідаючих виявах.
“Доля” нації не залежить отже виключно від успішної національно-суспільної діяльности інституцій чи установ, бо вони можуть лише сприяти і посилювати ріст сили нації. Тому мені видаються небезпечними сугестії, що їх піддає деяка частина українських громадських діячів, ставлячи українському загалові однобічні тези: “Просвіта”, “Рідна Школа”, кооперація — це “будучність нації”. Однобічність цих тез, неправильний підхід до справи має такий наслідок, що коли існування якоїсь інституції, установи чи взагалі суспільної організації загрожені, вони витягають помильний висновок, що “загрожені основи нації”. Не може Т. П. О. зібрати потрібних фондів на допомогу студентству, паде його стан, голоситься, що “гине будучність нації”; загрожене українське приватне шкільництво, постають перед “Рідною Школою” матеріяльні чи іншого рода політично-правні труднощі, проголошується, що “грозить це необчислимими наслідками для існування (!) нації”, паде кооперація — “основи добробуту української нації загрожені”. Поминувши те, що такі твердження є недопустимі зі соборницької точки погляду, бо ані ці установи не діють (в силу політичних умов) серед цілої української дійсности, ані не мають і не можуть мати з причини правно-політичного порядку (якого не визнають в ідейній площині, але погоджуються чи радше мусять визнати його зі статутово-правних мотивів) соборницьких перспектив, — такі твердження затемнюють і зменшують повагу чолової ідеї українства, яка за підшептами таких наївних суґестій (обчислених переважно на звишку матеріяльних доходів) мала б капітулювати перед дійсністю з таких благих причин.
Такі явища мають свою глибшу причину. Вони в’яжуться тісно з постановкою опортуністичним табором т. зв. “органічної праці”. Постулат т. зв. муравлиної чи органічної праці виріс в тому таборі на тлі перебільшення національно-суспільної ролі тих нинішніх організованих форм життя, які (як було сказано вище) не відповідають в засаді можливостям повного розгорнення національно-суспільної творчости українства. В дійсності треба було поставити перспективи більше далекойдучі, беручи до уваги цілість ідейних зацікавлень українства, поставити цілість справи в найширшу площину. Цею конкретною живою синтезою може бути лише правильна постановка політичної боротьби. В цім питанні пішли однак “люди старої віри” на опортунізм, проголосили постулят: вдержати існуючий стан посідання. І хоч цей стан міг пізніше кількісно (квантитативне) збільшуватися в цих старих формах, то всеж таки він представляв якісно (квалітативне) ту саму статичну величину. Праця в невідповідаючих нам формах і невідповідаючими методами не давала потрібних наслідків, яких вимагається і які могли прийти при іншій постановці справи. Треба було менше ваги прив’язувати до форм і метод діяльности даних інституцій, а якраз скерувати українські творчі національні енергії на найширшу площину, поставити їм найдальші перспективи і провести підготовку для них по лінії найбільших шансів перемоги.