Таку постановку дав український націоналістичний рух. Це є ставка на максимальні осяги. В ділянці організованого суспільного життя це не був постулят “вдержати те, що маємо”, “що нам ще лишилося”, але змагати на всіх ділянках життя, протиставляючись чужій дійсності творити свої форми, свій зміст суспільного життя. І тому націоналістичний рух звернувся не тільки проти деправуючих чужих форм, але в першу чергу в протиставленні опортуністичному таборові видвигав свої власні форми, свою позитивну постановку організації суспільного життя, яка відповідала б більше українській духовності, а затим і скріплювала жагу і агресивність за реалізацію чолових постулятів українства взагалі.
Опортуністичний табір, не добачуючи історичної далекойдучости такої постановки, прийняв це як загрозу для цілости “нашого стану посідання” з внутрішнього українського боку. Факт, що націоналістичний рух випирає з українського життя чужі форми, чужі розкладові “ідейно” — організаційні почини назвали опортуністи “боротьбою проти установ”, а те, що він випирав з українського життя його опортуністичну постановку, атакуючи очевидно опортуністичний табір, політично назвали вони “боротьбою за установи”, яка, мовляв, ведеться не на те, щоб їх “перейняти”, але щоб “лише опоганювати національний провід” (диви “Діло” 7. 1. ц. р. ) Перший “закид” націоналістичному рухові (“боротьба проти установ”) має на цілі “виробити — йому — опінію”, мовляв, “протисуспільні анархічні елементи, що визнають недоцільні анархічні методи боротьби”. Довело це навіть до глупого стверджування і фабрикування такої інсинуації, мовляв, націоналісти визнають тезу “чим гірше, тим ліпше”(?!). Друге ствердження, що націоналістичний рух веде “боротьбу за установи”, але “щоби лише опоганювати національний провід” — це свідоме промовчування позитивної націоналістичної програми організації суспільного життя. Воно має на меті представити націоналістичний рух на терені громадського життя як неповажну, несерйозну появу.
Очевидно того рода наклепи і твердження розраховані на політичний зиск, партійний жир. Український націоналістичний рух не бореться проти установ. Що він викидає з них чужий зміст, усуває чужу форму і що це — річ ясна — комусь, хто зацікавлений тим, щоб українство жило його “ідеями” і ходило в його тісному вбранні з петлею на шиї, не подобається — то це не значить “боротьба проти установ”. Що націоналістичний рух атакує опортуністичний табір це так, але що він “опоганює національний (опортуністичний! — прим, автора) провід” — це далебі переборщення, бо щоб збудити в людей відразу і погорду до нього, не треба його зовсім “опоганювати”, а представити скромно лиш таким, яким він є в дійсності. Відносно самої боротьби “за” установи треба завважити, що з боку націоналістичного руху вона ведеться не за їх механічне опанування, як це роблять партійні кліки між собою — але за поставлення в них і переводжування ними націоналістичної постановки, яка збільшує і посилює зріст цих позитивних сил, які поставили собі за завдання “не вдержати те, що маємо”, але здобути те, що хочемо.
Отже боротьба націоналістів “на терені” установ не є боротьбою ні “за” ні “проти” установ. Це є відтинок тієї загальної боротьби, в якій націоналізм, відбиваючи чужу ворожу дійсність, її “ідеї”, її форми, її нам “позичені” напрямні суспільного розвитку, видвигає власні ідеї, власні методи і способи їх реалізації — такі, що ставлять нам найширші перспективи і створюють під нами найтвердший грунт, найсильніші випадові позиції проти сучасної дійсности.