І не піднесенням індивіда понад спільноту взором нам Ніцше, а підкресленням волі і визначенням їй належного місця. Не штірнерівець Ніцше — як подвижник нових соціологічного характеру ідей (особа понад суспільність), а Ніцше -філософ-волюнтарист, хоч теж не в цілому. Сприємливе для нас видвигнення ним волевого елементу (уже наприклад, його неґація релігії нам не підходить!), елементу сили, боротьби, дужання, непоборности, постійних змагань тощо.
У нас всі явища виходять від Нації й обертаються кругом Нації. У нас нація над особою. Особовість проявитися може у відношенні до національної спільноти й у спільноті. Націоналізм — це антитеза анархістичного індивідуалізму (Штірнер). Націоналістичний індивідуалізм — це збереження принципу індивідуального почину, щоби проявившися, виходив він у користь національної спільноти. Це не індивідуалістичний егоїзм, це засаднича переставка вартостей, це з “жертовности” зроблення повинности.
Тому й неґує він тезу боротьби для боротьби особи, непроміненої національною ідеєю і не реалізовуючої її. Ідеалом його не тип егоїстичної особовости (нехай навіть сильної волею), не ніцшеанівської надлюдини-егоїста — підкреслюю — в соціологічному змислі, а звершений тип національно-суспільної людини волі, героя, що є надлюдиною. Отже діяння поодиноких людей, що йшло б по шляху необмеженому і невизначеному ідеєю і шкодило б їй, оцінюється як негативний факт.
Національні вартості — це етичні вартості — й клич: боротьба для боротьби.
Але чи ця боротьба для боротьби національного організму як цілости, себто у зв’язку з його поставою до всіх, що поза ним, як окремої появи, чи вона є остаточною ідеєю його? Чи цей суттєвий елемент нації, ці етичні спійла й переживання, які дають обґрунтування і визначують цілеві становища прямувань осіб, ці суттєві — психо-моральві — складники нації як окрема цінність у самій боротьбі для боротьби знаходять свою ціль?!
Тут треба повернути до згаданої вже вгорі проблеми. Принцип соціяльности є вирішальний у діянні для особи. Він не є неґацією особовости, тільки унапрямлює її шлях і визначає ціль і критерії її оцінки. Вона проявитися може позитивно тільки в конструктивізмі для національно-суспільного росту. Про приналежність особи до даної нації вирішає не пасивне признавання її, а активне заанґажування в здійснюванні її ідеї. Традиційно-історичні, волеві, етичні вартості, що виповняють зміст нації, існують у душах особливостей і ці останні для їх здійснення ведуть боротьбу, віднаходячи в ній свою душу і повнячи отак свою функцію на землі. Отже ці вартості є вищступеневими послідовностями відвічних законів і тими ж законами, незмінними цінностями, це не значить стабільними, а незмінними динамічними. Вони об’єднують людей на життя і смерть.
Вони — сутні первні вічного порядку світу, є законами спільного життя, ідеями особистого існування людей. Представляють собою цілеві позиції одиниць і повну окремішну цілість саму для себе. Існують для перемоги своєї, для удосконалення і росту в душах одиниць як закони, сотворені Абсолютним Добром і Волею, уявляють для себе інтегральну абсолютну вартість і функційність їх тільки позитивна. Закони Національного Росту й Боротьби.
Отож усяке змагання їх, всяка боротьба їх з первнями світу зла й упадку, застою — чи елементами другого світу боротьби, що настане на їх упадок, є окреслена саме цією ідесю власного національно-етичного самоздійснювання, при неодмінній причаєності особистих воль як на шляху до осягнення повного їхнього індивідуального щастя. Коли одиниці ці закони інтенсивніше прийматимуть і за ними діяти, тим величніший буде тріюмф цих законів. Для них їхня постійна потуга й перемога, ріст у ширину й глибину одиниць і об’єктивізації назовні в міжнаціональному переможному змаганні — це метове назначення.
Боротьба є найсуттєвішим нервом цих вартостей, як постійне, невблаганне, тверде й непохитне — повне радости — змагання до перемоги й потужности та самостановлення. Боротьба, якій присвічує ідея росту й перемоги, скріплювання себе, етичних цінностей (бути потужним, володарем, і т. п. ) може бути в тому змислі (річ у рості національних сил) тільки позитивним фактом. Вона — це ніяке конечне зло! Це при позитивній ідеї — етично добра поява життя, питома кожному явищу й становить його найрадіснішу творчу частину.
Тому й бачимо кругом таку велику апотеозу боротьби. Одначе в теоретичному з’ясуванні проблематики життя мусять бути завжди збережені властиві межі. Ніяка апотеоза безумства боротьби, ні реву, ні божевільного круговороту її. Це лиш віддзеркалення рвучкого динамізму напр. непоборної душі молодого поета,[3] без ніяких претензій на ідеологічний підмурівок усіх вартостей, що ставить лиш вимогу цьому українському дефетизмові й скастрованій духовості добачити радісно-творчі елементи боротьби, що не дають спокійно жити, ні дома на соломі тихо й поволі умирати, а женуть за чином.