Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.
А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”
Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.
Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.
Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.
Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...
Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.
“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.
Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.
“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”
Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..
Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.
Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...
Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...
За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...
У Львові Карін став свідком арешту якогось єврея. Коли його привели в контррозвідку, “один із Петлюрівців, відомих на Україні (як) “Ангел”, указав, що він бачив затриманого у Віниці як співробітника Чека. Почалося слідство, не знаю, чи велося воно, чи ні, – писав Карін-Даниленко, – але факт той, що затриманого били залізом у груди, встромляли під нігті голки... Це робили старшини-інтелігенти...”
Свої враження про перебування в ППШ Карін сформулював так: “Петлюра і Тютюнник є співробітниками Польського Генерального Штабу, їхня робота явно проводиться під прапором Польського Генерального Штабу... Всі гроші видає тільки Польський поручик; фабрикація і постачання фіктивними документами цілком у руках Польського поручика... Самої назви Петлюрівського чи... іншого штабу, відмінного від Польського, не існує – штаб тільки Польський. Говорять, що це потрібно для мирного договору (між поляками і Росією). Тютюнник у прокламаціях (відозвах) пише “Начальник Штабу”, але фактично такого немає. Тютюнник у Петлюрівській роботі представляється трохи диктатором. Сам же Петлюра живе в Тарнові на квартирі, яку охороняють польські жандарми...”
Про українських старшин, які працювали у штабі, Карін писав: “Живуть у жахливих умовах, брудні, обірвані, напівголодні, одержують по 250 марок добових, у той час як прожитковий мінімум 700 – 1000 марок. Один із них, Катеринославець, – продовжував Карін, – у розмові про уряд Петлюри і його роботу сказав між іншим: “То чи знаєте Ви, чим займається наш уряд? У нас ще немає території, а вони роблять призначення, де хто буде яким комісаром. Ці призначенці тепер б’ються один з одним, відвойовуючи кращі містечка, влаштовуючи один проти іншого всілякі інтриги. Міністерство залізничних доріг займається тим, що, сидячи, думає, як би перебудувати в Україні залізниці... (на) вузькоколійки для сполучення безпосередньо Київ – Варшава...”
Під час розмов у Львові “з петлюрівськими старшинами” чекіст не раз чув “нотки роздратування проти... всього”. Вони говорили: “Якби комуністи не розстріляли би нас, то ми б усі повернулися на Україну”.
Одержавши від Тютюнника наказ отаману Новицькому, Карін вирушив в Україну... Під час бесіди в Корці з начальником пункту експозитури сотником Клембовським (у присутності помічника начальника Новоград-Волинського району Стаха) Каріну вдалося встановити, що явочні квартири начальника цього району сотника Ярощука знаходяться у селах Мокляки і Ємільчине...
Вже в Мокляках, розмовляючи з панотцем, Карін довідався, що той безпосередньо зв’язаний із повстанським комітетом району “і добре інформований... представниками від різних Повстанкомів”, що відпочивають у нього перед переходом кордону чи після.
Священик казав, “що якби Повстанські організації скрізь були в такій боєздатності, як у їхньому районі, то за вдало налагодженого зв’язку можна було б впродовж трьох днів підняти повстання по всій Україні, комуністів можна було б впродовж тижня стерти в порошок. За його словами, кожне село може дати до 100 озброєних кавалеристів, тільки без сідел. Нехай тільки, мовляв, прогримить клич”.
Та клич “прогримів”, коли вже було пізно. Коли Карін і каріни зробили вже свою каїнову справу...
Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко окреслив так:
– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського з с. Дубичі, який організував мережу інформаторів;
– повідомив в Особливий відділ №7 прикордонних військ, що у Новограді-Волинському, про повстанський комітет у цьому районі на чолі з сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;
– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ №7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);
– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу №7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;