— Що ж ви пропонуєте? — кинув хтось репліку.
— Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.
Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше — рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.
— Посуди сам, Іване, — почав Махно, — у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.
— Багато хто з наших рветься додому, — пожвавішав Лепетченко. — Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.
— То вони через свою теперішню слабкість, — замислившись над чимось, відказав Махно. — Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.
Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:
— Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?
— Я із задоволенням, — зрадів Лепетченко. — Та чи пустять?
Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.
Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:
— Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.
Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:
— Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць — тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.
Таємна нарада
Першого травня 1924 року Лепетченко прийшов на квартиру до Махна о сьомій годині ранку. Ще напередодні вони домовились, що разом підуть подивитися, як святкують Першотравень за кордоном. За роки, проведені в еміграції, їм так жодного разу і не випало побачити це на власні очі.
Робітники Торуня збиралися невеликими групками за містом. Там можна було і помітингувати, і відзначити свято на природі. Ще здалеку Махна впізнали місцеві активісти, які вже встигли познайомитися з ним за ці кілька місяців його перебування у місті, і запросили до свого гурту.
— Пане Несторе, — шанобливо звернувся один з них до Махна, — вам, як досвідченому революціонерові, є що сказати. Людям буде цікаво почути полум’яне слово борця за звільнення робітників і селян від всіляких пут рабства.