— Я тобі намалюю реальну картину, — перебив його Махно. — Потрапив би ти якщо не відразу, то згодом на гачок агентів ГПУ, і витрясли б з тебе все до останньої монети, навіть і душу б витрусили. Там, за нинішнього режиму, з такими цінностями можна лише тихо сидіти, дивитися на них і нікому не показувати. Або міняти на хліб із салом, щоб з голоду не померти. Лише тут, за кордоном, їх можна розумно витратити.
— А як їх сюди перевезти? У мене ж навіть немає ніяких необхідних документів, щоб самому безпечно переїхати.
— Думав я і над цим питанням. Щоб усе виглядало законно, треба буде офіційно звернутися в радянське консульство по дозвіл на в’їзд в СРСР. Якщо ж не дозволять, тоді дійсно спробувати нелегально перейти кордон. У цій справі може допомогти наш колишній командир ескадрону Черняк. Я з ним бачився у Варшаві, він зараз там живе. А в Умані залишилася його дружина, є й інші родичі по той бік кордону. Він часто буває в них, казав, що має знайомих контрабандистів, вони й переправляють через кордон.
— Це-то добре, — погодився Лепетченко, — але мені все одно самому все золото не довезти. Он лише в четвертій єврейській колонії ми закопали два ящики по чотири пуди в кожному.
— Візьмеш з собою Харламова, Зайцева і Черняка. А все золото і не треба забирати. Привезете один ящик. Цього поки що вистачить. Боронь Боже, щоб його випадково ніхто не знайшов. А як того раптом не виявиться на місці, тоді заберете цінності, які ми взяли у катеринославському ломбарді. Єдине, що забороняю тобі чіпати, так це золото, сховане у Дібровському лісі. Те, що ми сховали у підземеллі біля старого дуба. Нехай лежить до кращих часів. Те золото ми колись використаємо для утвердження ідей анархізму в усьому світі, для здійснення світової революції.
— Але ж його там не настільки багато, — спробував заперечити Лепетченко.
— Зате там досить платини і, найголовніше, — є прикраси з діамантами. А вони дорого ціняться. Пригадай, там були дуже рідкісні і цінні речі. Лише в старого ювеліра в Катеринославі яку колекцію забрали!
— Еге ж, — засвітилося обличчя у Лепетченка. — Той ще умовляв, щоб йому хоча б одну брошку якогось Фарбаже чи Фабарже залишили.
— Іване, пообіцяй мені, ні — поклянись, що не займатимеш цього скарбу без моєї вказівки, — лице Махна в тьмяному світлі набуло суворого вигляду.
— Несторе Івановичу, та для мене ваше слово — закон.
— Клянися.
— Клянуся, Батьку, що й близько без вашого розпорядження не підійду до того місця. І нехай буду вічно проклятий, якщо я порушу цю клятву.
— Гаразд, я вірю тобі, — Махно поклав Іванові руку на плече. — Нехай той скарб краще навіки залишиться в землі, ніж дістанеться нашим ворогам. А коли помиратиму і до того часу нам ще не випаде нагода ним скористатися, я заповідаю розпорядитися ним найвідданішим нашій ідеї товаришам. Тоді ти їм вкажеш місце і допоможеш. Пам’ятай про це, де б ти не жив: чи тут, чи в Україні. А стосовно поїздки, вирішувати тобі самому. Якщо благополучно доставиш золото сюди, можеш зоставатися зі мною і жити тут. Можеш частину цінностей взяти собі і влаштовувати своє життя там. Щодо цього я тобі наказувати не можу.
В ту ніч Лепетченко ще довго не міг заснути. Його думки літали над схованими скарбами і бентежили уяву. А як нарешті зморило, то привидівся йому той єврей-ювелір, який на колінах повзав за ним, благаючи не забирати цінності, хоч щось залишити. Він хапав за ноги і не відпускав. Іванові це набридло, він вихопив шаблю і щосили рубонув старого по руках. Половина лівої руки вмить упала на долівку. Небіжчик схопив обрубок цілою правицею, підвів на Івана наповнені сльозами й гнівом очі і вигукнув: «Щоб тобі в житті не знати ні радості, ані спокою і щоб твоя душа довічно мучилася в пеклі». Раптом відрубана рука сковзнула вгору, миттєво вчепилася Іванові в горло і почала душити. Він почав задихатися, але ніяк не міг відірвати руку.
Тут він прокинувся в холодному поту. Серце страшно калатало, ледве не вискакувало з грудей. «І присниться ж таке», — подумав він. У камері всі ще хропли. А йому вже було не до сну. Так і пролежав до світанку, роздумуючи над значенням того, що наснилося.
Їх випустили на четвертий день. На прощання попередили, щоб більше не брали участі ні в яких зборах, маніфестаціях і такому іншому. Вислухавши це, Махно заявив, що він взагалі більше не хоче залишатися у Торуні і має намір виїхати до вільного міста Данцігу. Просив, щоб йому не перешкоджали і дозволили Лепетченку з його документами побувати у Варшаві, щоб отримати дозвіл на виїзд. У жандармерії аж зраділи таким планам — випадала слушна нагода нарешті здихатися цих непередбачуваних і небезпечних підопічних.