Вловивши в уривках фраз і виразі облич своїх бійців невдоволення, після паузи ще жорсткіше додав:
— Я сказав — не підемо. Іншим разом ми б їх усіх посікли, як капусту, але не зараз. Так ми лише зав’язнемо тут на цілий день, втратимо ще людей, яких і так мало, та й набої треба поберегти. А червоні нам на п’яти наступають. Може вони вже десь на підході до села.
— Несторе Івановичу, — стискуючи кулаки, несподівано перебив його Іванюк, — дозволь взяти своїх хлопців і розквитатися з ними. Ми лише туди й назад.
— Уб’ю! — гнівно відрубав Махно, судорожно смикаючи з кобури маузер. — Думаєш, у мене серце кров’ю не обливається? Я б їх сам рвав зубами на шматки. Після того, як вони наших братчиків в знак подяки постріляли і порубали в Криму — кілька тисяч забили — я їх ненавиджу лютою ненавистю. І ніколи їм цього не забуду.
Махно хворобливо закашлявся, відклав у бік маузер і вхопився здоровою рукою за груди. Галина подала йому кухоль з водою, та він жестом зупинив її і продовжив:
— Зараз за нами кинули цілу кавалерійську дивізію. Вони думають, що і нас багато. А нас лише три сотні. Після сьогоднішньої ночі стало ще менше. Нам треба поповнити армію бійцями та зброєю і рушати далі на захід, до Східної Галичини. Там наші брати піднімають національно-визвольний рух. Там ми знайдемо підтримку і ще покажемо себе.
Порадившись, махновці вирішили розділитися на дві групи. Одна, на чолі з Махном, рушила в напрямку Нікополя. Іванюк повів своїх хлопців до Нового Бугу. Там домовилися з’єднатися.
Останній ривок до Гуляй-Поля
Загін, залишивши ліворуч Дніпро, рухався на південь. У прибережному селі поміняли коней, залишили кульгаві тачанки і взяли підводи, запаслися харчами. Під вечір були вже біля Томаківки. Зупинилися в невеличкому хуторі і виставили кругом дозори. Махно одразу підізвав Івана.
— Слухай мене уважно, — тихо мовив. — Підеш в Гуляй-Поле.
— Так ви ж казали…
— Не перебивай. Так, казав, що нам туди не можна. Нас там напевно підстерігають. Я вже давно зрозумів, що вони обложили всі наші колишні бази. Куди б ми не поткнулися вивіреними шляхами, скрізь натрапляли на засідки. Але сюди я прийшов з однією метою, — притишив він голос, хоч ніхто не чув, — нам потрібне золото. Те золото, що ми з тобою і Щусем закопали в четвертій єврейській колонії. Щуся вже нема, царство йому небесне. Зосталися ми з тобою. Пам’ятаєш місце?
— Звичайно, — відказав ад’ютант.
— Золото нам потрібне для продовження боротьби, — говорив далі Махно. — Візьми десять хлопців і найкращих коней. Трішки перепочиньте, поїжте й одразу рушайте. Як стемніє, перепливете Дніпро і степом поскачете до Гуляй-Поля. Села обминайте, у бій з червоними не вв’язуйтесь. Я вас чекатиму на цьому місці завтра до присмерку. Коли щось трапиться і затримаєшся, шукай нас в районі Нового Бугу. І помагай тобі Бог.
У напівтемряві десяток вірних махновців, ведучи коней у поводу, вступили у Дніпро. Невдовзі вони злилися з кущами в плавнях на протилежному боці. Про справжню мету рейду поки що знали лише двоє. Решті пояснили, нібито їдуть у розвідку.
До залізничного селища дісталися без пригод. Далі Лепетченко навіть вночі орієнтувався безпомилково. Ліворуч залишалися Гуляй-Поле і Марфополь. Їм потрібна була четверта єврейська колонія або, як її ще називали, село Межиріч. А ось і широка балка, що якраз виводить до села. Тут зупинились і Іван вирішив розповісти усім про справжню мету експедиції.
— Послухайте, хлопці, що я вам скажу, — почав неголосно. — Ми сюди прийшли не в розвідку. Батько Махно послав нас по золото. Воно закопане в селі. Якщо там нема червоних, ми його заберемо, і все, до останнього грама, доставимо в загін. Золото потрібне для продовження нашої справи. Той, хто позаздриться на нього, нехай затямить собі, що і на тому світі відшукаємо. Ви мене знаєте. Та я вам вірю, інакше б не взяв на діло.
— А багато золота? — вирвалося у Василя Харламова.
— Два ящики по чотири пуди в кожному.
— З таким багатством і за кордон можна, — мрійливо додав Василь.
— Не нам це вирішувати, — обірвав його Лепетченко. — Не гаятимемо часу. Зараз балкою прямо вийдемо до крайніх хат, а там рукою подати.
Він не став розповідати, де саме в колонії закопано скарб і скільки ще золота та інших цінностей заховано і залишено на зберігання на Гуляйпіллі. Про це знало лише кілька особливо наближених до Махна людей. Настане час, і вони заберуть все. Нехай ще полежить, в землі не зіпсується. А зараз потрібно викопати ці два ящики. Тільки б у селі не було червоних.