Іван не помилився, розсудивши з величенького черева жандарма, що той не відмовиться від дарового бутерброда. Трішки повагавшись, той узяв гроші, але спочатку посмикав свого колегу:
— Янек, прокинься. Подивись за ним, а я зараз прийду.
— Гаразд, тільки швидше, — прокинувшись, мовив інший жандарм. Сонними очима він подивився на Івана, котрий мирно сидів у кутку, потім знову заплющив очі і за мить вже знову спав.
Саме на це Лепетченко і сподівався. Він тихо підвівся, обережно обминув свого охоронця і рушив до тамбура. За мить вже опинився з іншого боку поїзда. Ховатися поблизу вокзалу не став, вирішив пішки йти до іншої станції, а вже звідти якось добиратися до Варшави, уникаючи нових зустрічей з жандармами.
Почувши про результати поїздки, Сергієнко і Спектор дуже засмутилися, але кожен по-своєму. Марк жалкував, що завдання ГПУ опинилось під загрозою зриву і що зустрітися з Махном, ймовірніше за все, не доведеться. Григорій Іванович хвилювався за Лепетченка, який залишився без будь-яких документів — все забрали жандарми. Тепер його перебування у Польщі ставало ще більш небезпечним.
— Що думаєш робити далі? — запитав він у Івана.
— У мене один шлях — повертатися на Україну.
Рішучість, з якою він це сказав, означала, що Лепетченко зробив остаточний вибір. Розсудливий Сергієнко цілком схвалив його рішення, бо й сам не збирався надовго затримуватися у Польщі. Він лише чекав від радянського консульства офіційного дозволу на повернення.
— Це ти правильно, — сказав він Іванові. — У нас тут немає майбутнього. Все навколо чуже, і ми тут нікому не потрібні. А помремо, так нікому буде й могилу доглянути. Я теж упевнився, що таке життя не для мене. Кращого, ніж жити на рідній землі серед своїх людей, немає нічого.
— А може не варто поспішати, — втрутився Спектор. — Давайте спочатку через польських і німецьких анархістів спробуємо розшукати Махна. Або напишемо листа Аршинову і Воліну в Париж. Можливо, Нестор Іванович уже там, непогано влаштувався і нам допоможе туди виїхати.
— Ні, з мене досить закордонних поневірянь, — відказав Лепетченко. — Ти можеш лишатися, а я збиратимуся назад.
— Зараз тут, у Варшаві, знаходяться наші хлопці Бурима і Волжан, — зазначив Сергієнко. — Вони теж готові нелегально перейти кордон і податися на Гуляй-Поле.
— От і добре, — підсумував Лепетченко. — Піду разом з ними.
Спекторові нічого не залишалося, як зоставатися у Варшаві і чекати подальших вказівок від свого керівництва з Харкова.
Минуло ще кілька тижнів, і лише у середині листопада Лепетченку разом з Волжаном і Буримою вдалось перетнути кордон. Завдяки вчасному повідомленню Спектора, за їх переправою і подальшим пересуванням по українській землі непомітно стежили співробітники ГПУ, аж поки вони не дістались Гуляй-Поля. Іван передбачав, що вдома перебуватиме під таємним наглядом. Йому хоч і вдалося перехитрити чекістів, не вказавши їм основного місця, де закопане золото, але все ж він відчував, що до кінця йому не повірили. Тепер розпочиналася гра «хто кого».
Особисто він не збирався поспішати. Навіть думки про захований скарб він намагався відганяти від себе. І тільки ночами, уві сні, розбурхана уява знову й знову переносила його у село Межиріч до старої високої тополі, вела крізь хащі Дібровського лісу до лише йому відомих місць. Він брав у руки лопату і копав. Але щоразу натрапляв на якісь кістки і черепи, а з викопаної ями віяло таким холодом, що йому ставало моторошно. Та він продовжував копати, аж поки не провалювався у якусь безодню, звідки вже не було ніякого вороття.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
За завданням сигуранци
Приблизно в той же час, коли Лепетченко збирався їхати до Гуляй-Поля по золото і готувався вперше перейти польсько-український кордон, на півдні інша група колишніх махновців думала про перехід кордону румунсько-українського. В Румунії тоді проживало більше п’ятдесяти махновців. Вони здебільшого працювали на земляних та будівельних роботах в Агараші, Гімеш-Фажеті, Констанці, Орадіомаре та інших містах і селищах, одержуючи мізерну плату, якої ледве вистачало на прожиток.
На початку червня 1924 року невелика їх ватага підрядилася зводити будинок поблизу містечка Плоєшти. Колишні грізні і безстрашні вояки брати Лев і Данило Задови, які змінили прізвище і тепер по документах значилися відповідно як Зіньковський і Зотов, Андрій Скомський, Василь Бойченко, Андрій Шанкала і колишній сотник петлюрівської армії Іван Запорожченко, що товаришував з махновцями, за роки еміграції перетворилися на звичайнісіньких роботяг із загрубілими від важкої праці руками. Повсякденні невеселі думки охолоджували їхній норов. Хіба що інколи волелюбна вдача виривалася назовні у вигляді бурхливих емоційних вибухів.