На прикордонну заставу прибули після полудня. До переправи, призначеної на другу годину ночі, ще було багато часу, тому їм наказали відпочивати в саду на території застави. Червневе сонце добряче припікало і люди поховалися під дерева. Скомський із Бойченком і Запорожченком горілиць вляглися на густу зелену траву під розлогою яблунею.
— У нас у Гуляй-Полі теж біля будинку росте яблуневий сад, — замріяно мовив Скомський, роздивляючись на недостиглі яблука. — Батько ще за Столипіна його саджав. Любив яблуні понад усе. А як цвітуть навесні — така краса. Особливо, коли тепло, затишно і бджоли гудуть. Так хочеться швидше дістатися дому. Якщо, дасть Бог, все обійдеться благополучно, більше нікуди з дому не поїду. Копатимуся помаленьку в землі, одружуся. У нас гарні дівчата в Гуляй-Полі. Народимо з дружиною багато дітей і житимемо собі в мирі та спокої.
— Не ятри, Андрію, душу, — перебив Бойченко, — я сам тільки й думаю про домівку. Три роки минуло, як ми покинули Україну. Як там батьки, брати, сестри? Нічого про них не знаю. Та й вони, мабуть, вважають, що я десь загинув.
— Цікаво, як там зараз людям живеться? — ніби сам до себе мовив Запорожченко. — Кажуть, що більшовики знову у селян відбирають землю, у кого її забагато, худобу, пшеницю. А всім розпоряджається голота, яка й раніше нічого не вміла і не мала.
— Що тут гадати, — відповів Скомський. — Приїдемо, самі побачимо. А поки руки й ноги цілі, то на прожиток заробимо.
Розмову перебив Зіньковський, який позвав усіх зібратися докупи.
— Як стемніє, — сказав він, — нас нагодують, видадуть зброю і переправлять через Дністер. Нам слід діяти обережно і злагоджено. Нікому не відставати, не проявляти непотрібної ініціативи. Мене призначено старшим групи, тому вимагаю, щоб всі виконували мої розпорядження. Хто не згоден, краще зараз відмовитись і залишитися тут.
Після слів Зіньковського всі якось відразу відчули, наскільки небезпечну і ризиковану справу їм належало здійснити. Незабаром принесли зброю: кожному по револьверу, по дві бомби і майже по сотні патронів.
— Таке враження, що нас посилають повбивати якомога більше більшовицьких активістів, — тихо звернувся до Зіньковського Скомський.
— Ні, від нас вимагають провести розвідку прикордонних укріплень і дислокації військових частин в районі кордону, а на зворотному шляху — наробити паніки в кількох населених пунктах.
— Теж мені, знайшли дурнів, — з образою сказав Скомський. — Ми коли з Махном на конях і з кулеметними тачанками відступали, маючи три сотні шабель, і то намагалися не здіймати зайвої стрілянини. А тут хочуть, щоб ми ушістьох на червоних страху напустили.
— Не хвилюйся, Андрію, ніхто ні в кого стріляти не буде, — Льовка сховав револьвер у кишеню, а потім додав, щоб усі почули: — Без команди вогонь не відкривати ні за яких обставин.
Коли молодий місяць вже заплив за небокрай, два човни тихо перетнули Дністер. Ступаючи один за одним, «диверсанти», непомічені прикордонниками, просувалися вглиб радянської території. Вони швидко йшли всю коротку ніч, а на ранок зупинилися у невеличкому гаю, щоб перепочити і вирішити, як діяти далі.
— Треба знайти найближчу сільраду, — запропонував Зіньковський, — пояснити, як ми сюди потрапили, здати зброю і вимагати зустрічі з окружним начальством.
Погодившись з цією пропозицією, порушники кордону зайшли в село Баштанку, де швидко відшукали голову сільради. Той вже спочатку перелякався, побачивши шістьох незнайомих чоловіків, а коли вони виклали на стіл револьвери і бомби, він від несподіванки аж підступив ближче до прочиненого вікна, щоб при нагоді дати драла. Потім заспокоївся, написав розписку про приймання цього арсеналу і сам супроводжував їх до Піщанки. В районному відділі ГПУ їх теж довго не тримали, а першим же поїздом під конвоєм відправили до Вінниці. Лише в ГПУ округу їх ретельно допитали, склавши відповідні протоколи, а через тиждень всіх відвезли до Харкова.
У в’язниці ГПУ
Вже майже два місяці махновці перебували у в’язниці. Їх періодично по черзі викликали на допити, щоб зібрати і проаналізувати всю інформацію про перебування у Румунії з 1921 року. Чекістів цікавило абсолютно все: де жили, працювали, які зв’язки підтримували з Махном, чи були контакти з представниками влади, поліції, сигуранци. Особливо багато питань стосувалося завдання, одержаного від румунської розвідки безпосередньо перед переходом кордону. У кожного відбирали пояснення по кілька разів, ставлячи майже одні й ті ж самі запитання. Потім була перерва, коли їх на деякий час залишили у спокої, і вони стали сподіватися на близьке звільнення. Але несподівано обстановка різко змінилася. Заступник голови ГПУ Карл Мартинович Карлсон терміново викликав до себе начальника контррозвідувального відділу Бармінського з його помічником Кареліним.