Выбрать главу

На щастя, осколок лише обідрав бік. Одяг прилип до рани і кров уже менше сочилася, але перед очима ще все пливло. Остаточно отямившись, Іван спробував підвестися. Тільки з другої спроби це вдалося. Ніби п’яний, він підійшов до зруйнованої вибухом схованки. Зітхнув:

— «Скриня, напевне, залишилась лежати під двометровим шаром землі. До того ж, вибухнуло лише раз, а там ще одна бомба. Треба бути самовбивцею, щоб продовжувати розкопки».

Лепетченко пошукав поглядом коня. Того ніде не було видно. Ще деякий час він тримався за дерево, потім понуро поплентав з лісу, сподіваючись по дорозі побачити коня. Він картав себе за ту давню ідею з бомбами, за необачність і взагалі за те, що стільки зарікався покинути й думати про золото і не стримався від пошуків. «А може я не так зрозумів натяк Махна? — зупинився він як укопаний. — Може він не цю схованку мав на увазі? Тоді, виходить, я порушив страшну клятву, і Бог мене за це ледве не покарав!»

До розпачу знесилений жахливою пригодою, Лепетченко брів і думав про те, що повернення з-за кордону не принесло йому щастя. Не виправдав він і сподівань батька Махна. Чорна смуга невдач позаду і невідомо, що чекає його попереду. А тут ще й ГПУ спокою не дає, стежачи мало не за кожним кроком. «Треба забиратися звідси, — вирішив він, — хоча б ненадовго. Зникнути для всіх. Пожити спокійно. Бути вільним. Хіба не цього він прагнув усе своє життя? Але чи можна бути вільним? І взагалі, що означає: бути вільним?»

Лепетченко не вперше ставив перед собою ці запитання і ніколи не міг знайти на них відповіді. Коли він ще перебував поряд з Махном і слухав його, все здавалося зрозумілим і досяжним. А самотужки, ой же, як важко у всьому розібратися і відшукати вірний шлях. Це все одно, що навмання блукати в темному лісі та ще й із заплющеними очима.

Іванові на мить здалося, що він справді заблукав, попрямувавши не в той бік. Але то лише на мить. Попереду виднілася прогалина, і він пішов туди.

Епілог

Ще тільки сіріло, коли з Гуляй-Поля виїхала підвода, запряжена двома вороними кіньми. Ними правив дід Влас Жовніренко — міцний кремезний чолов’яга років шестидесяти, з довгими сивими вусами. Його найняв Іван Лепетченко, щоб перевіз до Юзівки. На підводі з усім їх домашнім скарбом вмостилися сам Іван і його дружина Шура. Вони вирішили податися на заробітки. Давній приятель і далекий родич Лепетченків Семен Марченко обіцяв виділити їм одну свою кімнату для проживання.

Світало, як підвода заїхала в село Межиріч — четверту єврейську колонію. Коли проминули подвір’я, де чекісти шукали золото, Іван попросив зупинити коней біля сусідньої садиби.

— Тут дуже смачна вода у криниці, — мовив до діда Власа. — Наберемо в дорогу.

Поки дружина шукала, у що б налити води, Іван підійшов ближче до криниці, розташованої в глибині подвір’я. Зачувши чужі голоси і фиркання коней, з хати вийшов господар.

— Доброго ранку, вам! — привітався Лепетченко. — Чи не можна у вас води в дорогу набрати?

— Хіба жалко, — спросоння відказав чоловік.

Раптом Іван закляк, мов укопаний, і не повірив своїм очам. На тому місці, де була така знайома йому бурякова яма, стояв зведений з лимпачу добрий хлівець. Від хвилювання йому аж насправді у роті пересохло. Адже саме тут було закопано два ящики із золотом.

— А звідки ця повітка взялася? — мимоволі вихопилося в нього.

— Що? — не зрозумів господар.

Він повернув голову до Івана, потім — у той бік, куди той спрямував свій погляд. Нарешті зрозумів, про що йдеться.

— Та це ми в минулому році розжилися корівкою та кабанчиком, — пояснив він. — А щоб і взимку тримати, довелося зліпити цей хлів. Ще й непогано вийшло. Тут була раніше бурякова яма, на цьому місці, так вона ще до того обвалилася. Я її засипав наполовину, і втрамбував, щоби гній від худоби збирати на добриво.

— Іване, поїхали вже, — покликала дружина.

Отетерівши від щойно почутого, Лепетченко непевними кроками вийшов з подвір’я. Навіть забув попрощатися з господарем, подякувати за воду. Баскі коні діда Власа, яким ще хотілося бігти й бігти далі, швидко вивезли їх за село і помчали на схід, прямо назустріч криваво-червоному сонцю, що народжувалося з-за обрію. Вони прямували у невідомість.

Більше Лепетченка на Гуляйпіллі ніхто не бачив.

ЛИСТИ. СПОГАДИ. ДОКУМЕНТИ

ВІД АВТОРА

Ні амністії, ні золото, ніщо не могло врятувати махновців і махновщину від загибелі. Адже їхні вчинки, плани і помисли, навіть ще до того, як вони з оголеними шаблями опинилися проти червоноармійських полків, не були співзвучними з принципами диктатури пролетаріату. Тому самі махновці були приречені на гоніння, а махновщина, як явище, — на цілковите знищення.