Розділ 6
Втома навалилася повною мірою, щойно він переступив поріг. Зандер уже пішов на кухню, а Нейтан затримався в напівтемному коридорі, відчуваючи всередині порожнечу. Він звик починати робочий день ще затемна, але останні кілька годин виснажили його. Раптом хтось зачепив його за лікоть: це Баб пройшов повз нього та зник на кухні. Він був такий самий змучений.
До Нейтана підійшла Кемеронова собака Дафі, яка й досі мала сиротливий вигляд. Вона була з того самого виводку, що і Нейтанова Келлі, й зараз тицьнулася йому носом у ногу, точно як це робила Келлі. Нейтан присів біля Дафі — й одразу йому пригадався той жахливий торішній ранок. Він прокинувся й миттю відчув — щось не так. Урешті-решт він відшукав Келлі, яка ховалася в одному з сараїв, закочуючи очі та скавулячи від болю. Нейтан, який із собакою проводив більше часу, ніж з будь-якою іншою живою істотою, взяв її на руки й поніс у будинок. Вона здохла дорогою. Її отруїли, сказав Нейтан Гленнові, коли нарешті трохи заспокоївся та зміг подзвонити в поліцію. Голос тріснув, але йому було байдуже. Хтось прийшов до Нейтана в маєток і отруїв собаку.
До честі сержанта, він приїхав до Нейтана й допоміг пошукати докази. Нічого не знайшли. Мішенню була вона, наполягав Нейтан. «Я здатен відрізнити отруєного пса. Хтось зробив це з нею умисно».
Гленн співчував, але був налаштований скептично. «Більше подібних випадків не траплялося. Та й далеченько треба їхати, щоб це зробити».
«Не думаєш, що хтось міг би так учинити? Щоб дістати мене?»
Гленн поклав руку йому на плече. «Я не кажу, що не міг. Просто я не впевнений, що це і справді хтось зробив».
А зараз Нейтан затримався в сутінковому коридорі, поклавши одну руку на голову Дафі, й почув за рогом шепіт:
— ...але вони мусять приїхати...
Жінка. Нейтан не впізнав голосу.
— Ні, не думаю. Кажу тобі, не таке тут місце. Він якраз розмовляв по телефону — питав, чи хтось приїде...
Цього разу шепотів чоловік.
— Сюди, в маєток?
— Ага, але коп, здається, сказав: ні...
Голос раптово замовк, бо його власник завернув за ріг і побачив у коридорі Нейтана. Чоловік так і застиг з розтуленим ротом, не вимовивши напівсформоване слово. Було йому під тридцять, так само як і жінці, що йшла поряд. Судячи з акценту, вони були англійці. Нейтан роздратувався. Ще цього в біса бракувало! Парочка іммігрантів-туристів.
— Боже, ну ви нас налякали, — першим оговтався чоловік. — Ви, певно, Нейтан.
— Так. Про кого ви говорили?
— Тобто?
— Людина, яка розмовляла по телефону. З поліцією.
— А! — завагався чоловік, зиркнувши понад Нейтановим плечем на кухонні двері — там нікого не було. — Це був Гарі. Перепрошую. Я не підслухував, просто... почув.
— Ясно... — Важко було добре роздивитися пару за такого поганого освітлення. — А ви, даруйте, хто будете?
— Саймон і Кейті, — чоловік показав пальцем, хто є хто, неначе Нейтан міг переплутати. — Ми тут випадково.
— Та ні, мабуть, невипадково, коли вештаєтеся в коридорі будинку мого покійного брата, підслуховуючи телефонні розмови.
Нейтан розумів, що необов’язково грубіянити, але просто не зміг стриматися.
Жінка нарешті здобулася на слово.
— Нас найняв Кемерон.
— Так, Баб казав. На які роботи?
— Серед іншого, допомагати вашій мамі по господарству, — відповіла вона, киваючи на кухню. — Отож, якщо ви не проти...
І не встиг Нейтан відповісти, як вона обійшла його, й він несамохіть рушив слідком за ними на кухню. Гарі й Баб уже сиділи за великим дерев’яним столом. Нейтан відсунув крісло поряд із Зандером і через стіл подивився на англійця — Саймона, чи як там його... У того були світлі очі, дуже прямий ніс і густа темна чуприна, яка блищала на диво неприродно. Нейтанові важко було б відвести від нього погляд, якби не дівчина.
Кейті була — Нейтан не зміг дібрати іншого слова — приголомшлива. На яскраво освітленій кухні він зміг роздивитися, як сяють у неї шкіра й волосся і як чудово її облягає футболка. Коли вона всміхнулася, на щоці з’явився натяк на ямочку. Вона пройшла позаду Нейтана, й він ледве стримав поривання потягнутися й узяти її за руку. Нахмурившись, він поклав долоні на стіл.
Баб з рабською відданістю спостерігав, як Кейті переносила з кухонної тумби на стіл тарілки з яловичиною і рисом. Навіть Зандер представився з таким ентузіазмом, якого Нейтан у нього ще не чув, а поволока в його очах трохи нагадала Баба. Лише Гарі, схоже, лишався незворушний: кам’яний вираз його обличчя не змінився. Кейті нахилилася щось дістати з нижньої шухляди, і Нейтан подумав: а як до неї ставилася Кемеронова дружина?
— Ми не чекаємо на Ільзу? — поцікавилася Ліз, яка застигла перед відчиненим холодильником, наче не могла пригадати, що вона тут робить.
— Вона ще з дівчатками, — відповів Гарі. — Сказала починати без неї.
— А!
Кейті виставила останню тарілку.
— А це для тебе, Боб.
— Дякую, Кейті.
— Його звати Баб, — автоматично виправив Нейтан.
— Перепрошую?
— Просто... — Нейтан відчув на собі сердитий погляд Баба. — Через акцент мені здалося, що ви сказали «Боб».
— Я так і сказала.
— А він Баб. Бо малюком був жвавим, як бабка.
— О, — наморщила чоло Кейті. Вона глянула на Баба, який своїм тридцятирічним ротом так і молотив їжу. — Вибач.
— Та я не проти, — мовив Баб з почуттям.
— Мені так соромно, — ніяково засміялася Кейті. — Я весь цей час називала тебе не тим іменем.
— Ну, його справжнє ім’я Лі, — зітхнула Ліз. Нарешті вона зачинила холодильник і сіла за стіл. — Отож не ти єдина.
Баб обдарував Кейті такою усмішкою, аж вона відвела очі, а відтак обернувся до Гарі.
— Що казав Гленн про завтрашню зустріч?
Гарі метнув погляд на Ліз.
— Не зараз, приятелю.
Тут Нейтан помітив, що Баб перевдягнувся. Він глянув на свій одяг, потім через стіл на Зандера. У складки їхніх сорочок набилася червона курява з місця Кемової смерті, й від цього кольору в нього знагла шкіра взялася сиротами. Він потер ще одну червону пляму на джинсах. Руки одразу стали шорсткі, як від піску.
— Я потім усе виперу в машинці, — тихо сказала Ліз, і Нейтан збагнув, що вона теж дивиться на куряву.
— Дякую.
Більше ніхто не розмовляв, і деякий час чути було тільки стукотіння приборів по тарілках. За кілька хвилин Зандер звернувся до туристів, як і очікував Нейтан. Малий живе в місті. Він не може витерпіти тиші, як усі решта.
— Скільки ви вже подорожуєте? — запитав Зандер у Саймона, який, здалося, відчув полегшення, що урвалася мовчанка.
— Майже рік.
— На Різдво не поїдете додому?
— Не планували... — почав був Саймон, а Кейті водночас із ним мовила:
— Це занадто дорого.
Вони зустрілися очима, й між ними пробігло щось таке, чого Нейтан не зміг відчитати.
— Тож вас Кем найняв? — запитав Нейтан, і вони подивилися на нього. — Ви заздалегідь домовилися чи...
— Ні. Просто пощастило, — Саймон ковтнув і відклав виделку. — Ми були в пабі в місті й розговорилися з ним. Я вдома працював на різних роботах, тож тут я допомагаю лагодити огорожі та свердловини і все таке.
У Гарі ледве-ледве, на якусь волосинку, ворухнулося обличчя, і Нейтанові стало цікаво, наскільки ж реально допомагає цей новий хлопець.
— А вона — вчителька, — кивнув на Кейті Саймон, — отож добре влаштувалася тут з дівчатами. Допомагає їм з дистанційним навчанням.
Кейті легенько всміхнулася. Вона відклала ножа й неуважно колупала ніготь на великому пальці.
— Вам тут подобається? — запитав Зандер.
— Дуже, — озвався Саймон. Кейті не відповіла.
— Це, мабуть, серйозна зміна в ритмі життя, — мовив Нейтан.
— Так у цьому й фішка, — сказав Саймон, як Нейтанові здалося, трохи покровительським тоном. — Вдома такого й не знайдеш. Ми, коли тільки приїхали, були приголомшені розмірами маєтків. У Західній Австралії ми проїздили один, який завбільшки був з половину Вельсу.
— А, — зронив Нейтан, який не уявляв розмірів Вельсу, але був зовсім не здивований. — То ви працювали і в інших маєтках?