Очі в Баба почервоніли, неголене обличчя змарніло від приголомшення — як, певно, й у самого Нейтана. Вони двоє були трохи схожі, але не дуже. Стосунки між братами полегшував Кемерон, який у багатьох випадках допомагав подолати провалля між ними. Баб здавався втомленим і, як постійно останнім часом, старшим, ніж пам’яталося Нейтанові. Їх розділяло дванадцять років, і Нейтанові досі було дивно бачити, що брат скоро розміняє тридцятку, а не ходить досі в підгузниках.
Нейтан присів біля брезенту Той був вицвілий і туго підгорнутий, як простирадло на ліжку.
— Ти зазирав?
— Ні. Мені веліли нічого не чіпати.
Нейтан одразу ж йому не повірив. Щось було в його тоні, а ще в тому, як лежав верхній кінець брезенту. І звісно, щойно Нейтан потягнувся рукою, Баб видав горловий звук.
— Не варто, Нейте. Видовище неприємне.
Баб ніколи не вмів брехати. Забравши руку, Нейтан підвівся.
— Що з ним трапилося?
— Не знаю. Чув тільки те, що сказали по рації.
— Так, але я майже все проґавив, — мовив Нейтан, не дивлячись Бабові в очі.
Баб переступив з ноги на ногу.
— Здається, ти пообіцяв мамі, що не вимикатимеш її, приятелю.
Нейтан не відповів, а Баб не наполягав. Нейтан поглянув через огорожу на свою ділянку. Побачив, як крутиться на пасажирському сидінні Зандер. Весь тиждень вони рухалися вздовж південної межі: вдень працювали, на ніч ставали табором. Учора ввечері вони саме збиралися вже складати реманент, коли повітря завібрувало, й над головою почав знижуватися гелікоптер. Чорний птах на тлі темно-синьої агонії дня.
«Чого це він так пізно літає?» — запитав Зандер, мружачись на небо. Нейтан не відповів. Нічний політ.
Небезпечне рішення і зловісне знамення. Щось негаразд. Вони ввімкнули рацію, та було вже запізно.
Нейтан подивився на Баба.
— Слухай, я почув достатньо. Але це не означає, що я щось уторопав.
Баб сіпнув неголеною щелепою, мовляв: «Ти такий не один».
— Не знаю, що сталося, приятелю.
— Та добре, ти розкажи все, що знаєш.
Нейтан постарався приглушити нетерплячку в голосі. Вчора ввечері, після заходу сонця, він коротко переговорив з Бабом по рації — повідомив, що виїде на світанку. Мав ще сотню питань, але не поставив жодного. Не на відкритій частоті, де підслухати міг хто завгодно.
— Коли Кем виїхав з дому? — підказав Нейтан, бачачи, що Баб не знає, з чого почати.
— Позавчора вранці, каже Гарі. Десь о восьмій.
— Отже, в середу.
— Так, гадаю. Але я з ним не бачився, бо сам поїхав у вівторок.
— Куди?
— Перевірити кілька свердловин на північному пасовищі. Збирався заночувати там, а в середу поїхати в Леманові гори й там зустрітися з Кемом.
— Навіщо?
— Полагодити ретранслятор.
Ну, Кем і сам міг його полагодити, подумалося Нейтанові. Баб потрібен був, тільки щоб інструменти подавати. І для підстраховки. Леманові гори — це західний край маєтку, за чотири години їзди від дому. Коли там працює ретранслятор, то є радіосигнал дальньої дії.
— І що сталося? — запитав Нейтан.
Баб задивився на брезент.
— Я приїхав пізно. Ми мали зустрітися приблизно о першій, але я дорогою застряг. Добився у Леманові гори десь із двохгодинним запізненням.
Нейтан чекав.
— Кема не було, — провадив Баб. — Я подумав, може, він приїжджав і вже поїхав, але ретранслятор так і не працював, тож я вирішив, що Кема ще не було. Спробував викликати його по рації, але він не відповідав. Отож я трохи почекав, а тоді поїхав йому назустріч. Думав, перестріну.
— Але не перестрів.
— Ні. Усе намагався зв’язатися з ним по рації, та марно, — нахмурився Баб. — Їхав з годину, але так і не доїхав до ґрунтівки, тож довелося зупинитися. Вже почало сутеніти, розумієш?
Він глянув з-під крисів капелюха, шукаючи підтримки, й Нейтан кивнув.
— А що ти ще міг зробити.
І це була правда. В Леманових горах ніч огортає, як чорний саван. Якщо їхати в темряві, то стає тільки питанням часу, коли машина втелющиться у валун або корову чи скотиться з дороги. І тоді б у Нейтана зараз двоє братів лежало під брезентом.
— Але ти почав хвилюватися? — спитав Нейтан, хоча й міг угадати відповідь.
Баб знизав плечима.
— І так, і ні. Ти же знаєш, як воно.
— Ага, — зронив Нейтан. Вони живуть у місцевості, яку багато в чому можна вважати землею крайнощів. Тут люди або дуже добрі, або цілком навпаки. Середини майже не буває. А Кем — не якийсь там турист. Поводитися тут він умів, тобто він цілком міг бути за півгодини їзди далі по дорозі: зупинився через темряву в місці, де нема сигналу, й затишно загорнувся в спальник, діставши собі крижане пиво з холодильника в багажнику. А міг і не бути.
— Ніхто взагалі не озивався в рації, — вів далі Баб. — О цій порі року тут і так нікого в біса не буває, а коли ще й ретранслятор вийшов з ладу... — він крекнув у відчаї.
— І як ти вчинив?
— Поїхав далі на світанку, але ще сто років минуло, перш ніж рація озвалася.
— Сто років — це скільки?
— Не знаю, — завагався Баб. — Мабуть, минуло зо півгодини, поки я доїхав до ґрунтівки, а потім ще зо півгодини. Та й тоді то була тільки парочка отих дурноверхих новачків у Атертоні. Кляту вічність шукали начальника.
— В Атертоні постійно бовдурів наймають, — мовив Нейтан, думаючи про сусідню ділянку на північному сході. Вона розкинулася на площі, що дорівнювала Сиднею. Працювали там, як Нейтан і сказав, бовдури, та все одно в цих краях це був єдиний шанс із кимсь зв’язатися. — То вони здійняли тривогу?
— Ага, але на той час... — Баб не договорив.
На той час ніхто не бачив брата й не чув від нього близько двадцяти чотирьох годин, підрахував Нейтан. Пошуки перейшли у нагальну фазу ще до свого початку. За протоколом мали сповістити всі навколишні землеволодіння, потрібна була кожна пара рук, хай чого вона варта. У цій віддаленій місцевості таких рук небагато, вони розпорошені, й може знадобитися чимало часу, щоб зібрати їх разом.
— Його помітив пілот?
— Ага, — мовив Баб. — Зрештою.
— Ти його знаєш?
— Ні, підрядчик з-під Аделаїди. Працював сезонно в Атертоні. Якийсь коп зміг зв’язатися з ним по рації, попросив зробити обліт і перевірити дороги.
— Гленн?
— Ні. Якийсь інший. З чергової частини абощо.
— Ясно, — мовив Нейтан. Пощастило, що пілот узагалі побачив Кемерона. Могила скотаря — за двісті кілометрів од Леманових гір і основної території пошуків. — Коли він повідомив?
— По обіді, на той час більшість людей ще й до Леманових гір не доїхала. Там були, фактично, тільки ми з Гарі, але я був на годину ближче, тож сказав, що під’їду.
— А Кем точно був мертвий?
— Так сказав пілот. Я так зрозумів, мертвий уже кілька годин. Але коп усе одно по рації звелів пілоту провести стандартний огляд, — скривився Баб. — Я приїхав ближче до заходу сонця. Хлоп загорнув Кема, як йому сказали, але дуже вже рвався забиратися звідси. Не хотів дочекатися темряви й застрягнути.
Нічого дивного, подумав Нейтан. Він би й сам не хотів тут затримуватися надовго. Шкода, що таке випало Бабові.
— Якщо Кем мав зустрітися з тобою в Леманових горах, що він робив тут?
— Не знаю. Гарі каже, у щоденнику він записав, що їде в Леманові.
— А більш нічого?
— Гарі не казав.
Нейтан подумав про щоденник. Він знав, де той зберігається: біля телефону, поряд з чорним ходом у будинок, який колись належав батькові, а потім перейшов до Кемерона. Нейтан, поки ріс, і сам там багато разів записувався. А багато разів не записувався, коли забував, чи коли було ліньки, чи коли не хотів, щоб хтось знав, куди він зібрався, чи коли не міг знайти ручку.
Він поглянув на годинник, відчуваючи, як пече в шию сонце. Електронні цифри вкрилися тонким шаром червоної куряви, й він протер їх великим пальцем.
— Коли вони будуть?
«Вони» — це поліція і медик. «Вони» — це всього двоє людей. Один поліціянт і один фельдшер. Ціла команда аж сюди не приїде.