— Не впевнений. Але вони вже в дорозі.
Проте це не означало, що вони з’являться скоро. Нейтан знову поглянув на брезент. На сліди в куряві.
— У нього є поранення?
— Не думаю. Принаймні я не бачив. Він лише перегрівся й був зневоднений.
Похиливши голову, Баб торкнувся носаком черевика кола в куряві. Жоден з братів не згадував про нього. Вони обоє знали, що це таке. Бачили вже схожі кола, залишені присмертними тваринами. Тут Нейтанові спала одна думка, й він роззирнувся.
— Де всі його речі?
— Капелюх під брезентом. А більше в нього нічого не було.
— Як це нічого?
— Пілот сказав — нічого. Йому звеліли перевірити, зробити знімки. Я так зрозумів, він більше нічого не бачив.
— Але... — Нейтан знову оглянув територію. — Нічого? Навіть порожньої пляшки від води?
— Здається, ні.
— Ти добре пошукав?
— Можеш сам пошукати, приятелю. Маєш очі.
— Але...
— Я не знаю, ясно? Я не маю відповідей. Припини ці розпитування.
— Ну добре, — Нейтан глибоко зітхнув. — Та пілот, здається, знайшов машину?
— Знайшов.
— То де вона?
Він уже не приховував роздратування. «З корови можна більше витягнути, ніж із клятого Баба», — як говорив тато.
— Біля дороги.
Нейтан дивився на нього.
— Біля якої дороги?
— А тут багато доріг? Біля нашої. По цей бік межі, трохи на північ від твоєї загороди для худоби. Господи, про все говорили по рації, приятелю.
— Не може бути. Це за десять кілометрів звідси.
— За вісім, я б сказав, але так.
Запала довга мовчанка. Сонце підбилося високо, і смужка тіні, яку відкидав могильний камінь, майже зникла.
— Отож Кем покинув машину? — зронив Нейтан. Земля в нього під ногами мала легенький нахил. Побачивши вираз на обличчі молодшого брата, Нейтан похитав головою. — Вибач, я розумію, що ти не знаєш, та просто...
Він глянув братові за спину, на безкрає і застигле видноколо. Скільки сягало око, ворушилися тільки Бабові груди — здіймалися й опадали.
— Ти їздив до машини? — нарешті запитав Нейтан.
— Ні.
Цього разу каже правду, подумав Нейтан. Він озирнувся через плече. Зандер, скулившись на своєму сидінні, здавався темним обрисом.
— Їдьмо.
Розділ 2
Зрештою виявилося, що їхати дев’ять кілометрів.
Бездоріжник стояв з тамтого боку огорожі, отож Нейтан проліз назад попід дротом і відчинив пасажирські дверцята. Зандер звів очі, вуста вже складалися в запитання. Нейтан підніс руку.
— Все розповім пізніше. Ходімо. Ми їдемо шукати машину дядька Кема.
— Шукати? А де вона? — нахмурився Зандер. За цей тиждень його зачіска учня приватної школи дещо скуйовдилася, а щетина на підборідді додавала років.
— Десь біля дороги. Баб поведе.
— Перепрошую, аж там, біля вашої дороги?
— Схоже на це.
— Але... Як?
— Не знаю, приятелю. Побачимо.
Зандер розтулив рота, але знову стулив і виліз з автівки, більше нічого не кажучи. Рушив за батьком до огорожі, глипнув на брезент і, прямуючи до Бабової машини, шанобливо обійшов могилу по великому колу.
— Привіт, Бабе.
— Добридень, малий. Хоча ти вже не такий і малий, га?
— Ні, здається.
— Як Брисбен?
Нейтан бачив, як син на мить затнувся. «Краще, ніж тут», — ясно читалася відповідь.
— Усе гаразд, дякую, — натомість промовив він. — Мені дуже прикро через Кемерона.
— Ага, ну, ти ж не винен, приятелю, — мовив Баб, відчиняючи дверцята машини. — Стрибай сюди.
Зандер не відривав очей від могили.
— А ми просто...
— Що? — Баб уже сидів за кермом.
— Отак його тут залишимо?
— Нам сказали нічого не чіпати.
Зандер був шокований.
— Я не збирався чіпати це. Його. Я просто подумав, чи не слід комусь із нас... — він не договорив, наштовхнувшись на Бабів порожній погляд. — Не зважай.
Нейтан бачив, що це проявилася Зандерова міська м’якотілість — наче шар молоденької шкіри. Гнучкість у суперечках, імпортна кава й ранкові новини лагідно скруглили всі його гострі кути. Не обламали їх, не стерли на твердий мозоль. Зандер думав, перш ніж заговорити, та зважував наслідки своїх дій, перш ніж починати діяти. Загалом, подумалося Нейтанові, це не погано. Проте все залежить від того, де ти опинився... Нейтан відчинив дверцята машини.
— Гадаю, все буде нормально, приятелю, — сказав він, залізаючи. — Їдьмо.
Зандера це не переконало, але він сів на заднє сидіння, не сперечаючись. У машині було прохолодно й темно. Рація мовчала на своїй підставці.
Нейтан обернувся до брата.
— Поїдеш уздовж огорожі?
— Ага, думаю, так буде найшвидше, — мовив Баб і прискалив око, поглядаючи в дзеркальце заднього огляду на Зандера. — Ти там тримайся на задньому сидінні, я постараюся їхати обережніше, але труситиме добряче.
— Гаразд.
Їхали не розмовляючи: Баб зосереджено вдивлявся в дорогу під колесами, намагаючись не втратити управління через ями й непримітні ділянки сипкого ґрунту. Перевалили через пагорб, і могила швидко зникла з очей, а Зандер, бачив Нейтан, міцніше вчепився в заднє сидіння. Нейтан визирнув у вікно на огорожу, яка відділяла братові володіння від його власних. В обох напрямках дріт зникав удалині. Не видно було йому кінця-краю. Проминули ділянку, де стовпи огорожі, схоже, розхиталися, і Нейтан подумки закарбував, що слід сказати Кемові... Й одразу похопився. Знов його штрикнуло гостре усвідомлення того, що сталося.
Доїхали до краю Кемеронової землі, й Баб сповільнив рух. Шосе попереду ховалося за природним підвищенням, що тягнулося вздовж східного кордону. З Нейтанового боку воно являло собою земляний пагорок, а з Кемеронового — кам’янисте оголення гірських порід, якому вдалося протриматися кілька тисяч років. На заході сонця воно пломеніє червоним, немов підсвічене зсередини. Нині ж було тьмяно-коричневе.
— Де машина? — запитав Нейтан.
Баб уже практично зупинився, вдивляючись у лобове скло. Зандер розвернувся, озираючись назад, звідки вони приїхали.
— З цього боку нічого немає, — примружився Нейтан крізь закурене скло. — Де саме, за словами пілота, вона була?
— Він летів за джипіесом, по сітці, тож... — Баб знизав плечима. Це не дуже допоможе. — Але він казав, на скелястій ділянці, на північ від лінії... — Баб перемкнув передачу. — Виїду на дорогу. Побачимо, що видно звідти.
Баб рушив попід огорожею, тримаючись вузької самочинної ґрунтівки, що з’єднувала пасовище з дорогою. Проскочивши в розпадину між скелями, машина підстрибнула, двигун застогнав — і вони опинилися на тому боці оголення. Відкрита дорога була геть безлюдна.
— Як скажеш — тут північ? — спитав Нейтан, і Баб кивнув. Колеса здійняли хмару куряви, й до Нейтана долинуло цокотіння камінців, які злітали з дороги, поки машина набирала швидкість. Дорога попереду нагадувала земляну стрічку, а ліворуч тягнулася скеля. За кілька годин вона цілком затулить призахідне сонце.
Їхали якусь хвилину, аж тут Баб пригальмував навпроти майже невидимої розпадини в скелях. Знаків тут не було. Нечисленні місцеві мешканці знали більшість путівців через бездоріжжя, а поодиноких туристів не заохочували їх досліджувати. Баб спрямував машину в прогалину між скелями й виїхав на пасовище з того боку. В цьому місці оголення породи являло собою положистий схил, який поступово підіймався до найвищої точки, а над дорогою різко обривався.
Баб зупинився, не вимикаючи мотора, і Нейтан, відчинивши дверцята, вийшов. Здійнявся вітер, і курява прилипала до шкіри і вій. Нейтан розвернувся, повільно зробивши повне коло. Звідси видно було й скелі, й огорожу, яка змаліла вдалині. Й обрій. А більш нічого. Нейтан сів назад у машину.
— Спробуй трохи далі.
Вони повернулися на дорогу, й за хвильку Баб завернув у іншу прогалину. Все повторили спочатку: зупинилися, роззирнулися. Нічого, все так само. Нейтан, уже втрачаючи надію, відчинив пасажирські дверцята, щоб залізти назад у машину, коли почув легенький стукіт по шибці. Зандер кудись указував, щось говорячи.