— Наш тато... — почав був він, але зупинився, не впевнений, як продовжити.
Ільза чекала.
— Я знаю, — сказала вона, коли він так і не заговорив. — Кемерон розповідав, який він був жахливий.
— Розповідав? — щиро здивувався Нейтан. Сам він ніколи нікому не розповідав. Ні Джекі, ні Зандерові. Ні Бабові, ні Кемеронові. Вони з братами ніколи цього не обговорювали — жодного разу за все своє доросле життя.
— Кемерон гадав, що зможе стати інакшим, — мовила Ільза. — І я справді вважаю, що він хотів стати добрим татом і добрим чоловіком. І він іноді бував чудовий, це правда, але потім зривався. Подеколи через дрібничку. Перетворювався на когось іншого. Довгий час я хвилювалася за нього, а потім прокинулася одного дня й усвідомила, що я його боюся.
Нейтан подивився на неї.
— Найсмішніше те, що він, думаю, усвідомив це раніше за мене, — похитала вона головою. — А я це збагнула запізно. За роки він мене усунув від усього. Я тут не володію нічим. У наш банківський рахунок навіть не вписане моє ім’я, ти знаєш? Він перевіряв усі рахунки, затверджував усі трансакції, — сказала вона і глянула в напрямку гаражів. — Ти знайшов якісь проблеми в моїй машині?
— Ні. Анічого.
— Гадаю, Кемерон її навмисно псував.
— Серйозно?
— Нечасто, але мені вистало застрягнути в пустелі раз чи двічі. І робив він це вміло. Мені вдавалося проїхати кілька кілометрів, поки вона заглухне. Як-от торік, коли я застрягла майже на п’ять годин, чекаючи, поки він приїде й дотягне мене додому, мов тварину. Я не довіряла машині, а оскільки я їй не довіряла, він знав, що я на ній не поїду. І я не могла забрати на ній дівчат.
Вона знову лягла. Зорі почали блякнути.
— Хоча далеко ми б і так не заїхали, — сказала Ільза. — Паспорт у мене прострочений. У дівчат узагалі нема паспортів. Він забрав моє водійське посвідчення і дозвіл на проживання, в теорії — на зберігання, та коли вони мені знадобилися, я не могла їх знайти. Я не працюю, відколи пішла з роботи в пабі. У мене в цій країні немає ні родини, ні справжніх друзів. І місцеві любили Кемерона. Якби їм довелося обирати, на чий бік стати, на мій би вони не стали, — Ільза обернула голову. — Он запитай Дженну Мур.
— А як же Гленн? Він нормальний. Він би міг тебе захистити.
— Як? — серйозними очима поглянула вона на Нейтана, й він збагнув, що вона справді питає. — Як би він захистив мене від мого власного чоловіка в сусідній кімнаті? В найкращому разі він за три години їзди звідси, в поліційній дільниці. А ти знаєш, що здатна наробити розлючена людина за три години?
Нейтан не відповів. Узагалі-то він і справді це знав.
— У цих краях нещасні випадки підстерігають на кожному кроці, — мовила вона. — Може, наступного разу це я впаду з коня, але замість зламати руку, скручу собі в’язи. Чи мені якимсь пристроєм відірве руку. Чи машина, здаючи назад, переїде мене. Або Софі, або Ло.
Нейтан замислився про це, але за мить змусив себе про таке не думати.
— За останні кілька місяців усе тільки погіршилося, — провадила Ільза. — Якщо так подумати, то це почалося, відколи він дізнався, що дзвонила Дженна. Я розробила аварійний план — на той раз, якщо доведеться тікати поспіхом. Складала гроші — весь дріб’язок, який потрапляв мені в руки. Відклала деякі речі для дівчат — одяг та іграшки. Зовсім трохи, щоб Кемерон не помітив, але потім Ло здійняла ґвалт, і мені довелося більшість речей повернути назад. Отож я зосередилася на пошуках найважливіших документів — свідоцтв про народження дівчат, мого дозволу на проживання тощо. Назбираю трохи речей — їду в пустелю й ховаю.
Нейтан уявив, як вона стоїть навколішках під палючим сонцем біля надгробка на могилі скотаря, розгрібаючи землю.
— Ховала біля могили?
— Вона якраз дорогою до міста, але достатньо далеко звідси, тож я почувалася там трохи безпечніше. Якби Кемерон довідався... — вона затнулася. — Словом, я загорнула все в поліетиленовий конверт і закопала.
— І що трапилося?
— Кемерон ударив Софі. Це була остання крапля. Принаймні для мене. Я завжди казала собі: одна справа — коли це між нами двома, та коли це зачепило дівчат... — вона сіла. — Наступного ранку я всадовила Софі й Ло в машину робітників. Я нікому не сказала, що ми їдемо, нічого не спакувала. Але дорогою збагнула, що реальність сувора. Я не встигла наскладати достатньо грошей. За один тільки бензин скільки треба заплатити, щоб виїхати звідси, а ще за житло, харчі, одяг для дівчат, бо ж ми все лишили вдома. Може, за юридичні послуги. Я і близько не мала коштів на тривалий період.
Вона задивилася на обрій, що вже окреслився, бо насувався світанок.
— І ви повернулися?
— Це було жахливо. Я себе за це ненавиділа. Просто стояла біля тої дурнуватої могили. Врешті навіть не викопала конверт. Усадовила дівчат назад у машину. Це була найдовша поїздка в моєму житті. Дівчата були збентежені. Я не знала, що їм казати, — похитала вона головою. — Після цього я почала чимшвидше збирати все необхідне.
Вона знову похитала головою.
— Кемерон це помітив. Я впевнена. Він постійно був поряд, я не могла від нього заховатися. Гарі довелося буквально наказати йому поїхати й полагодити отой ретранслятор у Леманових горах — так довго Кем це відкладав. Останнього ранку, коли Кем перед від’їздом зупинився біля мене на під’їзній доріжці...
Вона нахмурилася, пригадуючи.
— Він був напружений, неначе щось мало трапитися. Я запитала, чи він їде до ретранслятора разом з Бабом, і він це підтвердив. Але так дивно подивився на мене, що я збагнула: він бреше, — вона знову лягла. — Напередодні ввечері він роздивлявся альбом Ло. Думаю, знову побачив отой малюнок, де ми з дівчатами біля могили, і склав два плюс два. Коли я почула, що його знайшли мертвим саме там, то чекала, коли хтось почне мене розпитувати про конверт.
Нейтан уявив Кемеронове тіло під брезентом і мілку ямку в землі.
— Коли його знайшли, в нього нічого не було.
І вже точно не було поліетиленового конверта з грошима й документами.
— Знаю. Я подумала, що він там і досі закопаний. Боялася, що хтось на нього випадково натрапить. Не хотіла, щоб хтось подумав, наче я...
— Що?
— Якось причетна до того, що сталося з Кемом.
У сяйві раннього ранку стали видимі крихітні зморщечки й веснянки в неї на шкірі. Небо вже майже все посвітліло. Скоро будинок прокинеться.
— Нагода вперше випала позавчора. Я поїхала туди й почала копати в тому місці, де завжди.
Нейтан пригадав, як вона стояла навколішках, зігнувшись під сонцем, як легенько рухалися її плечі.
— Отож ти все забрала?
— Ні, — похитала головою Ільза. — В тому-то й справа. Конверта там уже не було.
Нейтан утупився в неї.
— Ти впевнена?
— Цілковито.
— Але якщо його там немає і його не було в Кемерона, — мовив він, — то де ж він?
На її обличчі лежали довгі тіні від світанкового проміння.
— Не знаю.
Розділ 35
Нейтан роздивлявся Кемеронову картину. В будинку було ще тихо, але це ненадовго. Вони з Ільзою, перешіптуючись, пролежали під ковдрою, обійнявшись, на задньому сидінні його машини, скільки могли, але небо світлішало. Нарешті довелося розірвати обійми. Це різдвяний ранок. Скоро піднімуться дівчата.
— Може, це динго викопав, — сказав Нейтан тихим голосом, застібаючи джинси. Попри все, він досі, дивлячись на Ільзу, відчував тепле поколювання.
— Знаю, — прочесала Ільза пальцями волосся. — Я теж так подумала. Завжди боялася, що це може трапитися. Динго міг розкопати яму, правда ж? Витягнути конверт?
— Ага.
А потім, втративши інтерес, міг десь покинути. Мабуть, той конверт уже піском замело.
— І Баб казав, що навколо бігають динго, винюхують.
— А, правильно. Що ж, так і буде.
Вони обоє водночас замовкли.
— Знаю, Баб якийсь час пробув там на самоті, але... — Нейтан уявив пом’ятий брезент і Бабове обличчя після того, як забрали Кемеронове тіло. — Він здивувався, як і всі, побачивши ямку.