Нейтан очікував на потиск плечей, але Баб натомість, здається, замислився.
— Останнім часом Кем був трохи заведений.
Нейтан вражено втупився в нього. Наскільки ж усе було погано, якщо помітив навіть Баб?
— Що значить — заведений? — запитав Ладлоу.
Цього разу Баб таки потиснув плечима. Він здавався трохи знервованим.
— Не знаю. Те і значить.
Усі чекали, але він, схоже, не мав чого додати з цього приводу.
Ладлоу звірився з нотатками.
— З Кемероном у маєтку хто ще проживає?
— Я, — почав Баб загинати пальці. — Мама, Ільза... це Кемова жінка... двоє їхніх дівчат, дядько Гарі...
— Гарі Бледсо, — втрутився Нейтан. — Насправді він нам не дядько, просто друг родини. Працював у маєтку ще до нашого народження.
— Отож він фактично найманий працівник? — поцікавився Ладлоу.
— Фактично, але ніхто його так не сприймає, — мовив Нейтан. Баб кивнув.
— І ще з нами зараз парочка туристів.
— Що роблять? — запитав Ладлоу.
— Як завжди. Обробляють землю, пораються у хаті. Що треба. Їх Кем найняв кілька місяців тому.
— А він часто наймав людей?
— За потреби, — сказав Нейтан. — Протягом року підрядчики й робітники приходили та йшли, залежно від обстановки. Гленн — сержант Маккенна — все це знає.
Ладлоу лише занотував собі щось у записник.
Підвівся Стів й обтрусив коліна.
— Гаразд. Я б хотів його вже перенести у «швидку». Ми з сержантом і самі можемо впоратися з ношами, хіба що хтось із вас дуже хоче допомогти?
Нейтан і Баб одностайно похитали головами. Нейтан відчув полегшення. Він підозрював, що потім до кінця життя не забув би вагу цієї ноші.
Стів знову присів.
— Зараз я повністю скину брезент, тож можете відвернутися.
Нейтан хотів щось сказати Зандерові, але той уже й так відвертався. Розм’як у місті, подумав Нейтан, але був радий. Бабові очі були прикуті до обрію.
Нейтан занадто довго вагався, й рішення прийняли за нього. Брезент сповз, і Кемеронове обм’якле тіло підняли на ноші. Баб мав рацію. Брат не мав ніяких ушкоджень, принаймні у звичному сенсі. Але спека і спрага роблять з людьми жахливі речі. Він уже не керувався логікою, тож почав роздягатися, й уся шкіра порепалася. Хай які думки крутилися в Кемероновій голові за життя, а в смерті він не здавався умиротвореним.
Нейтан ще довго дивився на ноші вже після того, як їх помістили у «швидку». Сержант Ладлоу обернувся до могили, несвідомо обтрушуючи руки об штани. Раптом він застиг, а тоді зробив крок уперед, роздивляючись місце, де лежав Кемерон. Земля була піщана, з ріденькими кущиками трави. Сержант нахилився нижче.
— Що це?
Нейтан відчув, як до нього з одного боку підійшов Баб, а з другого — Зандер. Вони всі подивилися туди, куди вказував Ладлоу.
Біля підніжжя могильного каменя, де на землі відпечаталася Кемеронова спина, виднілася неглибока ямка.
Розділ 4
Ямка, завбільшки зо три кулаки, була порожня. Ладлоу зробив серію світлин, а далі Нейтан побачив, як він опускає в ямку один захищений рукавичкою палець. М’яка земля посипалася, і стінка одразу почала рушитися. Земля була мов жива, і Нейтан знав, що за день-два тут і сліду не залишиться. Ладлоу пошкрябав, заглиблюючись, і Нейтанові раптом смутно подумалося: цікаво, а наскільки глибоко похований скотар?
— Нічого не видно, — Ладлоу витер долоні об штани й нахмурився до Стіва. — Ви оглянули його руки?
Стів зник у кузові «швидкої», а за хвилину з’явився знову.
— Нігті поламані, й під ними понабивалося трохи землі й піску. Він міг викопати яму руками, якщо ви про це.
— Навіщо марнувати на таке енергію?
— Бо в нього вже мізки до біса розплавилися, ні?
Коли пролунав голос Баба, всі озирнулися. Він спостерігав, згорбивши плечі та схрестивши руки на грудях.
— А що таке? — знизав він плечима. — Це ж очевидно, ні? Вчора було плюс сорок п’ять. Не знаю, навіщо Кем покинув машину, але з тої хвилини, як він це зробив, він був приречений. Кінець історії.
Ладлоу поглянув на Стіва, і той коротко кивнув.
— Слухайте, його правда. Зневоднення дуже швидко призводить до сплутаної свідомості.
Довгий час вони всі роздивлялися вириту ямку. Ладлоу перший звів погляд.
— А тепер я хочу побачити машину.
Нейтан запропонував підвезти сержанта, й Баб не заперечував. Він з полегшенням залишився зі Стівом, який хотів зібрати зразки й помістити їх у холодильник, поки вони геть не зіпсувалися.
Нейтан разом з Ладлоу й Зандером перелізли через огорожу і сіли в його «ленд-крузер». Бодай раз було приємно опинитися по свій бік огорожі. Неприродний вигляд Кемеронового тіла, простертого на землі, якось зрушив баланс цього місця, неначе повітря стало токсичним.
Узявшись за кермо тремтячими руками, Нейтан силкувався пригадати, як востаннє бачився з Кемом — у червні чи коли там. Кем, либонь, усміхався, бо він зазвичай усміхався. Нейтан по черзі розім’яв долоні. Перед очима стояло обличчя під брезентом. Він уже шкодував, що не відвернувся. Заводячи двигун і від’їжджаючи від могили, він збагнув, що Ладлоу щось говорить.
— Перепрошую?
— Я питав, чи ви з братом спеціально купили ділянки поряд.
— А! Ні. Маєток Берлі-Даунз належав татові, тож ми з Кемом і Бабом там виросли. Потім мені виділили трохи землі з цього боку огорожі, коли я... е... коли я одружився... — Нейтан бачив у дзеркальце заднього огляду, що Зандер відвернувся до вікна, вдаючи, що не слухає. — Це було років двадцять тому. Приблизно тоді помер наш тато, і зрештою Берлі-Даунз перейшов до Кема.
— Тож він належав Кемерону?
— Він ним керує. І має нині найбільшу частку.
— Справді?
— Ага, але даремно ви так зацікавилися. Це триває вже багато років. Коли тато помер, ми всі отримали по третині, тож усе було чесно і справедливо. Невдовзі по тому я продав половину своєї частки Кемеронові, й він усім керує. Організовує щоденну роботу і складає більшість довгострокових планів. Баб має третину, а я досі маю шосту частину.
Ладлоу зробив якісь нотатки.
— А Берлі-Даунз великий?
— Три з половиною тисячі квадратних кілометрів і череда з трьох тисяч герефордських корів.
— І родина сама все це обслуговує?
Щось було дивне в тому, як розмовляв Ладлоу. Нейтан уже розтулив рота, щоб відповісти, коли до нього дійшло. Чоловік розмовляв з ним цілком нормально. Ні недомовок, ні підтекстів, ні погроз, ні — навіть зрідка — занепокоєння. Цікаво, подумав Нейтан, як скоро Стів усе йому вибовкає. Мабуть, у «швидкій» на зворотній дорозі до міста. Ця історія чудово пасує до пустопорожніх балачок, і це ж ніяка не таємниця. Як по правді, то вона вже стала місцевою легендою, наскільки міг судити Нейтан.
Ладлоу посовався на сидінні, й Нейтан збагнув, що він досі чекає на відповідь.
— За потреби наймають помічників, як я вже казав. Це завжди треба, коли збираєш череди на пасовиськах, але існують фірми, куди можна подзвонити й замовити команду підрядчиків. Сьогодні все переважно робиться на гелікоптерах і мотоциклах. Кем брав підрядчиків, коли треба було допомогти з технічними питаннями чи поставити паркан абощо. Але щоденна робота переважно на родині. Особливо в період затишшя. От, наприклад, зараз нічого не відбувається, бо ринки та м’ясокомбінати зачинені на різдвяні свята.
— А не потрібна допомога, щоб доїти всіх цих корів?
У дзеркальце Нейтан побачив, як Зандер придушує посмішку.
— Тут у нас переважно яловичина, а не набіл.
— То що — у вас холодильники забиті стейками?
— І молоком тривалого зберігання. Але ні, ми працюємо не так, як з худобою на фермі. На таких площах, як у нас, череди переважно пересуваються вільно. П’ють воду зі свердловин, пасуться, а коли приходить час, їх зганяють разом.
Багато в чому корів можна вважати дикими. Деякі з них і людини-то не бачили від народження до забою.