— Ви ж могли подзвонити в поліцію.
— І ти міг, — зненацька мовив Гарі. Він утупився в Нейтана ясними очима. — Скільки разів ви з братами й мамою могли так вчинити? Ви вже достатньо дорослі були, щоб підняти слухавку і комусь зателефонувати. То чого ж не зробили цього?
Нейтан розтулив був рота, але зразу стулив.
— Не знаю, — нарешті зронив він.
Але збагнув, що насправді він знає. Він нікому не подзвонив і не попросив допомоги просто тому, що це ніколи не спадало йому на думку. Він знав неписане правило: не розповідати нікому, навіть один одному. Та якби навіть він і додумався попросити допомоги, навряд чи в цьому був сенс, коли просити її нема в кого. Може, Нейтан і небагато знає в житті, але одна істина глибоко вкорінилася в його свідомості. Тут, у пустелі, ти сам-один.
— Одного разу я таки подзвонив у поліцію, — сказав Гарі, і його обличчя знову стало непроникним. — Коли стосунки між вашими батьками геть зіпсувалися. Ви з Кемом були в пансіоні. Але можеш запитати в Баба — гарантую тобі, що він пам’ятає. Потім твоя мама змусила мене пообіцяти, що я так більше ніколи не зроблю. Це спричинило багато проблем, які один візит сержанта не виправив, і закінчилося все не дуже добре.
— Для мами?
— Для Баба.
Довгу хвилю вони обидва дивилися на могили в кінці двору.
— Знаю, з Бабом буває нелегко, коли він вирішує виявити впертість, — мовив Гарі. — Але в дитинстві йому дісталося ще більше, ніж вам з Кемом, ясно? Ви з Кемом не єдині, кому було важко.
Хвилину Нейтан мовчав.
— Так. Я знаю.
Зараз Гарі дивився на будинок, і Нейтан, простеживши за його поглядом, мигцем побачив Ліз у кухонному вікні. Усміхаючись, вона поглядала вниз — мабуть, розмовляла з однією з дівчат. Поки Гарі дивився на них, обличчя його розслабилося, а очі вперше стали такі відкриті й беззахисні, якими Нейтан їх ще не бачив. Спостерігаючи за тим, як Гарі спостерігає за його матір’ю, Нейтан уперше подумав, чи, бува, нема якоїсь іншої причини, ніж земля і стиль життя, яка спонукає Гарі стільки років залишатися в маєтку. А тоді Ліз відійшла од вікна, й віконниці на очах Гарі так швидко зачинилися наглухо, аж Нейтан подумав, чи не привиділося йому це все.
У гарячому повітрі стрепенувся евкаліпт, і вони обидва знов обернулися до могил.
— На похороні я розмовляв зі Стівом, — мовив Нейтан. — Він вважає, що Кемерон тої ночі таки напав на Дженну.
Гарі лише кивнув.
Нейтан відчув у кишені ключі, гострі й зубчасті.
— Як гадаєте, коли вона подзвонила, що саме хотіла вона йому сказати?
— Не знаю. Та що завгодно.
— Але, на вашу думку...
— Слухай, я скажу тобі свою думку, приятелю, — обірвав його Гарі. — Іноді — чи то випадково, чи ні — іноді, гадаю, все виходить на краще. І коли тобі пощастило, не варто починати докопуватися, як воно так сталося, розумієш?
Він востаннє кинув погляд на могили, навколо яких вітер носив куряву.
— Отже, — Гарі твердо розвернувся назад до будинку. — Ти йдеш, приєднаєшся до всіх?
Нейтанові у шкіру вгризався метал ключів.
Ільзин конверт поцупили динго.
Дженни Мур тут немає.
Ремінець, уже розмотаний, був колючий від піску. Кемеронова машина самотньо стояла на під’їзній доріжці.
Нейтан похитав головою.
— Ще ні.
Розділ 36
Кемеронів «ленд-крузер» і досі стояв там, де його кілька днів тому поставили Нейтан і Зандер.
Коли Нейтан заліз у машину, за ним стрибнула Дафі, зрадівши, що знову опиниться в знайомій автівці. Нейтан сидів на водійському сидінні, відчуваючи вм’ятини крісла рівно по контурах братового тіла. Зараз крісло відсунуте було на зручну віддаль від педалей. Нейтан дістав з кишені ключі. Двигун завівся миттєво, як і всі попередні рази. В Кемерона проблем з машиною не було, подумав Нейтан з гіркою ноткою, уявивши покинуту Ільзину автівку. Він дочекався, поки добре запрацює кондиціонер, і під уважним поглядом собаки вийшов і відчинив багажник.
Витягнув пляшки з водою, консерви, холодильник. Витягнув аптечку й витрусив з неї весь уміст, шукаючи чогось, схожого на конверт. Відстебнув запасні колеса й обмацав внутрішні краї. Поліція вже двічі обшукувала машину. Але, подумав Нейтан, методично працюючи, вони не знали, що шукати.
Він провів рукою навколо килимків під ногами, намацуючи щілини, в які щось могло завалитися. Перевірив оббивку даху та крісел — чи не намацає непомітних швів. Перебрав ящик з інструментами, потім опустився на землю та з ліхтариком обдивився дно машини. Відчинив капот і проглянув, чи нічого там не прикріплено скотчем.
За годину він розпаковував їжу й зазирав у пляшки від води. Ще за тридцять хвилин він відкупорив собі пиво, яке знайшлося в Кема, сів на переднє сидіння й, підставивши обличчя під кондиціонер, пригостив Дафі крекерами з Кемеронових запасів.
Нейтан оглянув безлад, який улаштував навколо. Нічого. Якщо конверт таки викопали з-під могили скотаря й заховали в машині, відшукати його Нейтанові не до снаги. І якщо в той час в автівці був хтось інший, а не Кемерон, він себе нічим не виказав. Можливо... Нейтан ковтнув пива і скривився — воно було гаряче, як чай. Можливо, тут нема чого шукати, бо нічого й не було.
Він досі сидів, посьорбуючи пиво й міркуючи, коли почулися кроки і з запорошених сітчастих дверей з’явилася постать. Баб.
— Я почув двигун, — заліз Баб на пасажирське сидіння. — Шукав тебе.
— Справді? — Нейтан простягнув йому одну з п’ятьох бляшанок пива, що лишалися в братовій коробці.
— Руку вивернув, — мовив Баб, беручи пиво й обводячи поглядом машину. — Що ти тут робиш?
— Якщо чесно, сам не знаю.
— Ясно... Що ж... — він відкупорив тепле пиво і, роблячи ковток, майже не скривився. — Слухай, приятелю. Я хотів вибачитися.
Нейтан з подивом зиркнув на нього.
— Та невже?
— За Келлі. Знаю, це я винен, але присягаюся, я випадково. Повір мені. Я серйозно не хотів, щоб так сталося.
Келлі була чудовою собакою. У мене серце краялося, коли я почув, що вона здохла. Я б такого з нею навмисно в житті не зробив.
— Знаю, — озвався Нейтан цілком щиро.
Баб поглянув на бляшанку в себе в руці.
— Я почувався жахливо. Не треба було мені труїти динго, але я не знав, що ти будеш поблизу. Я думав, що позбирав усю отруту. А коли почув про Келлі, хотів усе пояснити, але Кем сказав, що сам усе пояснить. Усе залагодить. Сказав мені, що побалакав з тобою, але ти розізлився. Проте він сказав, що ти розумієш: я ненавмисно, просто ти ж трохи того, ну знаєш... — Баб постукав себе пальцем по голові. — І тому краще почекати, поки ти сам заспокоїшся, і ніколи про це не заводити більше мову.
Нейтан зробив з бляшанки великий ковток теплого пива.
— Він не розмовляв зі мною.
— Ні? Ну, так. Я теж це підозрював. А коли ти вчора оте все наговорив, я просто запанікував. Це був жахливий учинок, і відтоді я постійно почувався жахливо. Слід було мені піти побалакати з тобою прямо, не довіряти це бісовому Кемові.
Ільза мала рацію, подумалося Нейтанові. Пробачить він брата чи ні, а Келлі це не поверне.
— Дякую, що розповів, Бабе, — зітхнув Нейтан. — Але слухай, це я маю просити вибачення. Слід мені було сказати це багато років тому, але мені дуже шкода, приятелю, що я так мало робив, щоб допомогти тобі з татом...
— Ні. Господи, Нейтане, ти не винен. Ти намагався. І Кем теж, як по справедливості.
— І все одно, слід було мені...
— Що? Що ми могли вдіяти з таким, як він? — обернувся Баб. — І взагалі, тобі теж було погано.
— Але не так. Не настільки, — мовив Нейтан. — Ми з Кемом завжди мали один одного.
Деякий час вони сиділи, попиваючи пиво й дивлячись крізь лобове скло. Його вже притрусило курявою, тож видно було погано.
— Мені тут не подобається, — нарешті заговорив Баб. — Забагато всіляких спогадів. Саме тому я і труїв тих динго. Хотів назбирати грошей і переїхати в Далстервіль, бо Кем не хотів мені допомагати. Тому я так тупо наїхав на тебе за маєток, — зітхнув він. — Нічого особистого, приятелю, але сама думка про те, що доведеться тут залишитися і ще десять років бути на побігеньках в іншого брата, зводить мене з глузду. Мені просто треба виїхати звідси.