— Постріляти кенгуру в Далстервілі, га?
— Ага, — підтвердив Баб із замріяним поглядом в очах. — Там буде класно. Матиму власний дім, познайомлюся з людьми. В Далстервілі повно дівок, знаєш? Ціла купа, не те що тут.
— Ага, — легенько посміхнувся до Баба Нейтан. — Чув про таке.
— А потім, коли помер Кем, я подумав, що це — мій шанс. Якщо не можу поїхати, то хоч управлятиму маєтком — це теж непогано. Зміг би запровадити деякі зміни, а тоді... — Баб відірвав кільце на бляшанці. — Було збіса очевидно, що ніхто не вважає, наче я на таке здатен. Усі відкрито сподівалися, що ти переїдеш назад до нас і допомагатимеш Ільзі, й мене це бісило.
Нейтан нахмурився.
— Не думаю, що вони хочуть саме цього. Ільза найме управителя абощо.
— Приятелю, — мовив Баб, — саме цього вони й хочуть. Я чув це і від Гарі, і від мами. Ільза теж не проти, я так розумію. Вони чекають, коли ти нарешті висловиш зацікавленість.
— Серйозно, ніхто й не згадував про це.
— Знаю, бо вони всі перелякані й не хочуть занадто тиснути на тебе після того, ну знаєш, що сталося з Кемом. А ще те, що ти трохи...
— Що?
— Ну, як я казав, — Баб знову постукав себе по голові.
— Я не того, — сказав Нейтан — і поглянув на випатрану машину. — Не завжди. І взагалі, я ледве зі своїм господарством даю раду.
— Ага, бо це не господарство, а гівно. На тій землі ніхто не зміг би заробити грошей. Гарі постійно це повторює. Навіть Кем це, бувало, казав. Ти й так непогано впорався, що воно досі ще якось працює.
Довгу хвилю Нейтан не казав нічого. Узяв собі ще пива й відкупорив. Завдяки кондиціонеру ця бляшанка встигла трохи охолонути. Трохи нижче кімнатної температури.
— А ти? — нарешті запитав він.
— Нейте, я не хочу нічим управляти. Забагато паперової роботи. Не зрозумій мене неправильно, я був би зовсім не від того, щоб мені запропонували, бодай з бісової ввічливості, але то таке. Я просто хочу отримати трохи грошей і переїхати до Далстервіля.
— Кенгуру й дівки, ага?
— Саме так, приятелю. Саме так.
— Ну, — всміхнувся Нейтан. — Гарно мати мрію.
— Ага. То ти поговориш з Ільзою від мого імені? Може, вона викупить мою частку? Хай навіть не всю?
— Сам з нею поговори. Вона хоче знати твою думку.
— Так, знаю. Та коли я сьогодні о третій ночі проходив повз вітальню, мені здалося, що твій спальний мішок переважно лежить без діла, — скоса зиркнув на Нейтана Баб і посміхнувся. — Отож, гадаю, можна сміливо сказати, що тобі розмовляти з Ільзою вдається краще, ніж мені.
Притлумивши посмішку, Нейтан нічого не відповів.
— Або слухай, — провадив Баб, — може, ти сам мою частку викупиш? Навіть якщо поступово, я не проти, мені зразу багато грошей не потрібно. Якщо ти нарешті піднімеш свою дупу й вирішиш, чого ж тобі хочеться насправді.
Нейтан поглянув крізь притрушене курявою лобове скло. Видно було заледве якісь обриси.
— Ага, — озвався він. — Можливо. Слухай, так чи так, але ми з тобою щось вигадаємо.
— Чудово. Дякую, приятелю, — зиркнув на нього Баб. — І, до речі, вибач за твою пику також.
— Через це не хвилюйся. Ти сам як?
— Нормально, — розсміявся Баб. — Ти ж мене навіть по дотичній не зачепив. І це ще я добряче хильнув.
— Знатиму на майбутнє.
— Тоді мир?
— Так. Мир.
— Чудово. Дякую, приятелю, — відчинив дверцята Баб і почав вилазити. — Я повертаюся до хати. Ти вже тут закінчив?
Нейтан роззирнувся по салону. Нічого тут було вже шукати.
— Так, — і собі відчинив він дверцята. — Закінчив.
Розділ 37
— Не розумію.
— Все просто.
Нейтан пересунув руку Софі на грифі гітари та притиснув один палець до струни. Софі спробувала ще раз, і нота забриніла, досі не ідеально, але вже краще. Перев’язь лежала поруч на східцях веранди. Стів дав дозвіл знімати її на кілька годин на день, і Софі користувалася цим на повну. Майже полуденне сонце припікало в спину, Нейтан перемінив позу та ще раз поправив руку дівчинки на грифі.
— Спробуй ще раз. Так, уже краще.
Бачив, як Ло від цього звуку поморщилася, але нічого не сказала, зосереджена на своєму малюнку. Судячи з ароматів, які линули з кухні, підготовка до обіду йде повним ходом, і чути було, як Ліз грюкає каструльками та сковорідками. Нейтан з Бабом заходили, щоб запропонувати допомогу, але за двадцять хвилин роздратована Ліз їх вигнала, щоб не плуталися під ногами. Баб тільки зрадів. На Різдво йому подарували нову крикетну битку, й він умовив Гарі подавати йому за хатою м’яча. Зі свого місця Нейтан їх не бачив, проте інколи долітали «буц» і регіт.
Грюкнули сітчасті двері, й показався Зандер. Сідаючи поряд з Нейтаном, він тримав згорнутий аркуш паперу.
— Гарно звучить, Софі.
— Дякую, — всміхнулася та, зосереджено перебираючи струни. Справа була не лише у відсутності перев’язі. Після похорону неначе хмари розвіялися.
— Ось, — Зандер вручив Нейтанові аркуш. — Це не зовсім різдвяний подарунок, але я хотів віддати тобі оце.
— Що це? — розгорнув Нейтан аркуш. На ньому був написаний від руки перелік дат.
— Це дати початку й закінчення семестрів і екзаменаційні тижні на цей рік, — указав Зандер. — А ось і ось — потенційні канікули. І ще ось тут. Можемо щось запланувати.
— А!
Нейтан глянув на перелік, і написане трохи розпливлося перед очима.
— Дякую, приятелю. Але серйозно, якщо треба, краще лишайся в Брисбені, зосередься на навчанні, — усміхнувся Нейтан. — Хтозна? Якщо матимеш добрі оцінки, може, підеш стопами Мартіна у світ сліпучих металевих будівель.
— Ага, але цим я точно не займатимуся, — у відповідь усміхнувся Зандер. — Слухай, я, мабуть, справді переважно буду змушений сидіти вдома, тож ти маєш приїхати до мене в гості у Брисбен.
Нейтан завагався.
— Це мамина ідея, — мовив Зандер, прочитавши його думки.
— Справді?
— Так. Я її спитаю, чи можна тобі зупинитися в нас. Мартін збудував у дворі гостьовий будиночок.
— Справді?
— Ну, він накреслив і заплатив комусь там за будівництво, — розреготався Зандер. — Робити щось руками так, як ти, він не вміє. Хай там як, а ти маєш приїхати. Мені б дуже цього хотілося.
— Ага. Ну, дякую. Мені б теж дуже цього хотілося.
— От і добре, — підвівся Зандер. — Якщо захочеш, щоб я допоміг пакувати машину, лише гукни.
— Який ти нетерплячий. Ми їдемо тільки завтра.
— Знаю, — всміхнувся Зандер. — Просто не хочу спізнитися на літак. Новорічна ніч у Брисбені трохи веселіша, ніж тут, не знаю чому.
Нейтан помітив Ільзу, яка проходила за вікном свого кабінету. Легенько махнула йому.
— Не можу в це повірити.
— Повір, — мовив Зандер, і Нейтан провів його очима, поки не зачинилися сітчасті двері.
Почувся глухий удар і стукіт крикетного м’яча, і Нейтан розвернувся назад до дівчат. Софі досі перебирала струни, а Ло схилила голову над новим малюнком.
— Хочеш спробувати зіграти на гітарі, Ло? — запитав Нейтан.
— Я зайнята.
Нейтан підійшов поглянути на малюнки. Вони були розкладені по всьому ґанку і причавлені камінцями. Ло знову і знову малювала одну й ту саму сцену, побачив Нейтан. Це були варіації на тему батькової картини.
— Хочеш намалювати могилу? — запитав він.
— Не виходить як треба.
— А як на мене, дуже гарно.
Ло зиркнула на нього так, наче його художній смак викликає великі сумніви, але Нейтан бачив, що їй приємно. І він, до речі, не вигадував. Малюнки, зроблені дитячою рукою, всі копіювали Кемеронову картину, проте були на диво виразні. Кемерон більше налягав на тіні, а вона спромоглася вхопити світло.