«Мені час їхати, — мовив Кемерон, не дивлячись на неї. — Багато справ».
«Ти їдеш до ретранслятора?» Голос Ліз прозвучав дивно навіть для її власних вух.
Кемерон повернувся до могили й почав загрібати ногою землю назад у яму.
«Збирався, але... — його злість замерехтіла, як розжарене повітря. — Спершу, мабуть, заїду додому. Побалакаю з Ільзою».
«Кемероне. Будь ласка». Струмочок страху перетворився на бурхливий потік. «Удома дівчатка».
Він нічого не відповів, а потім нарешті звів погляд. «То й що? Може, їм теж корисно це послухати».
Від його тону й від того, як зблиснули на сонці його очі, Ліз раптом повернулася на тридцять років назад: вона дуже добре, без тіні сумніву, знала, що трапляється, коли чоловіки в такому гуморі повертаються додому.
Навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона відчула, як її рука тягнеться вперед. Рішення сформувалося в голові цілком підсвідомо. Рішення, яке стало інстинктивним багато років тому. Воювати чи втікати. Син стояв метрів за п’ять від неї, може, за шість. І неуважно дивився униз, буцаючи пісок, щоб приховати шкоду, якої наробив.
Не встигла Ліз і перший вдих зробити, як уже сиділа на водійському місці, а з другим вдихом уже повертала ключа.
Кемерон звів погляд, але на той час її нога вже була на педалі газу. Ліз опустила вікно й відчепила повіддя від дзеркальця. Щойно вона від’їхала, тримаючи повіддя, кобила слухняно рушила за нею. Не дуже і швидко. В цьому не було потреби: достатньо, щоб кінь їхав клусом — і людині його не наздогнати.
— Але Кемерон спробував, — спустошеним від жаху голосом провадила Ліз. — Він дуже старався.
Справді старався: загорлав і погнався за нею. Він зрозумів, що відбувається, і знав, чим це закінчиться. Ліз довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не притопити педаль газу, тікаючи від жахливого звуку. Натомість вона їхала з рівномірною швидкістю, стараючись не слухати і дивлячись прямо вперед. І зрештою, уже згодом, коли вона таки сповільнила рух і глянула в дзеркальце, позаду нікого не було. Вона лишилася сама-одна.
Розділ 39
Довго Нейтан стояв, утупившись у могили, перш ніж заговорити.
— У четвер уранці Кемеронової машини ще не було серед скель.
— Ти знав про це? — здивувалася Ліз.
— Я думав, хтось її перегнав. Або я збожеволів. Я не мав певності, справа в першому чи другому.
— Я припустилася помилки, — сказала Ліз. — Лишила машину біля дороги неподалік дому. Але вночі збагнула, що це надто далеко. Він би не зміг пройти стільки пішки. Якби машину знайшли там, здогадалися б, що був ще хтось.
— І ти її переставила?
Вона кивнула.
— Наступного дня. Виїхала раненько, знову ведучи кобилу за повіддя, й поїхала на гребінь. Я вирішила, що такий, як Кемерон, цілком міг здолати цю віддаль. Десять кілометрів.
— Там навіть дев’ять.
Ліз не сперечалася.
— Я просто не хотіла, щоб її знайшли швидко.
Довгий час Нейтан не говорив нічого. Не хотів про це взагалі думати.
— Я не знала, що робити з Ільзиними документами, — мовила Ліз. — Хотіла повернути їй, але не знала як. Під ногами постійно крутяться дівчата — то в моїй спальні, то в стайні. Потім Зандер почав колупатися в сараях, — похитала вона головою. — Зате всі знають, що не можна торкатися клятої картини.
Нейтан роздивлявся маєток. Кемеронову машину, припарковану на під’їзній доріжці, й будинок, у якому вони виросли.
— Мені повсякчас ввижалося щось дивне в тому, як помер Кем, — сказав він. — Деякий час я реально думав, що до цього якось причетна Дженна Мур.
Він помовчав. Сонце наближалося до свого піку на небі, й обрій удалині лежав рівною лінією.
— Цікаво, чого вона від нього хотіла.
Ліз не відповіла, і Нейтан глянув на неї.
— Що таке?
Повагавшись, Ліз опустила руку в кишеню.
— Вчора поштарка Керолайн привезла нам пошту. Вирішила, що ми нескоро ще виберемося в місто, щоб її забрати.
Вона передала Нейтанові трохи пом’ятого листа, й він покрутив його в пальцях. Конверт був адресований Кемеронові Брайту. Зворотної адреси не написали, але в правому верхньому куті була британська марка. Конверт уже був розірваний, тож Нейтан дістав уміст. Лист, складений утроє, вже трохи обтерся по згинах, неначе його діставали й перечитували багато разів. Вдихнувши, Нейтан почав читати слова.
«Кемероне, — починався лист. Нейтан не впізнавав почерку, охайного і твердого. — Будь ласка, дочитай цього листа до кінця. Я розумію, що ти, можливо, навіть не пам’ятаєш мене, Кемероне, але я мушу сказати тобі одну річ:
Я тебе пробачаю.
Можливо, тобі не потрібне моє прощення, а може, ти не відчуваєш, що твій учинок потребує прощення. Проте я щиро сподіваюся, що це не так. Хай як ти себе виправдовуєш, хай чим мені, самотній і загнаній у кут, погрожував твій батько від твого імені, але ми з тобою знаємо, що трапилося в ніч нашого знайомства. Ти знаєш, що ти зробив, і я теж це знаю.
Колись я сподівалася, що ти живеш з таким самим почуттям жалю й сорому, з яким я жила багато років. Але це більше не грає для мене ролі.
Я змарнувала багато років, почуваючись винною за те, в чому насправді не було моєї провини, і я тобі дала над собою владу, якої ти не заслуговував. Завдяки підтримці мого психотерапевта й любові моєї чудової родини я з гордістю можу сказати, що це вже в минулому.
З багатьох поглядів, мені вдалося збудувати щасливе життя. Зичу тобі того самого, Кемероне. Люди, відчуваючи великий біль, завдають великого болю іншим, і я сподіваюся — заради тебе й заради всіх, хто тебе оточує, — що ти нарешті знайшов трохи миру в душі.
Дженна Мур».
Нейтан тричі перечитав листа, потім згорнув його. Повернув Ліз.
— І що ти з цим збираєшся робити? — запитав він.
— Мабуть, покажу Гленнові.
— Це тебе не виправдовує, знаєш, — мовив Нейтан так різко, що аж сам звернув увагу. — Те, як вчинила ти, від цього не стає кращим.
— Знаю.
— Я бачив, який вигляд мав Кемерон, коли Стів забирав його у «швидку». Бачив його виснаження, — мовив Нейтан. Він помітив, як здригнулася Ліз, але все одно повів далі. Вона повинна це почути. — Смерть його була нелегка. Ти маєш це знати. Він дуже мучився.
Вона не відповіла, і він збагнув, що вона плаче. Він не ворухнувся. Нарешті вона зітхнула.
— Я не прошу тебе пробачити мене...
— Це добре.
Довший час Ліз мовчала.
— Нейтане, я поїхала з дому у вісімнадцять років, — нарешті заговорила вона. — І коли я зробила це, то пообіцяла собі, що в мене все буде по-іншому.
Вона поїхала на північ, пояснила Ліз, а потім на захід — подорожувала де заманеться, вперше в житті почуваючись вільною. Зупинилася в Баламарі, коли стало ясно, що дорога закінчується й далі лежить пустеля. За кілька днів вона знайшла собі роботу на пошті й уперше заробляла власні гроші. Робота була приємна, місцеві — приязні. Завжди мали час усміхнутися до неї і потеревенити, і коли Карл Брайт, усміхнувшись до неї понад своєю поштою, запросив її випити, Ліз погодилася.
— І якийсь час усе було чудово. Віриш ти чи ні, але він був страшенно веселий і, на мою думку, дуже гарний. І милий зі мною. Якийсь час моє життя реально відрізнялося від колишнього, — обличчя Ліз потемніло. — А потім ми одружилися, і все почало змінюватися, й одного дня я усвідомила, що життя моє вже не так і відрізняється. Твій тато казав мені, що в дитинстві йому теж було нелегко, тож ми обоє прагнули кращої долі. Але кращої не вийшло. Було все те саме, що я й покинула. Я була страшенно розчарована, Нейтане, і просто неймовірно втомлена. Я заїхала в таку далечінь лише для того, щоб закінчити в такому самому місці. Я більше не мала сили боротися. Та і який був сенс?
Вона похитала головою.
— А потім я завагітніла і сказала собі: хай що відбувалося між ним і мною, а я не терпітиму, щоб таке сталося і з вами, дітьми, — Ліз витерла очі. Вона не могла дивитися на сина. — І я старалася щосили, Нейтане. Будь ласка, повір. Я складала план, я думала про це щодня. Але мені було страшно, я почувалася самотньою і загнаною в пастку. Вибач. Цього було замало, я розумію. Але це все, що мені вдавалося робити.