Выбрать главу

— А ваша ділянка якого розміру?

— Близько семисот квадратних кілометрів.

— Поменше буде, ніж Берлі-Даунз.

— Ага.

— Чому ж так?

Нейтан завагався. Зандер знову відвернувся до вікна.

— Довга історія. Та якщо коротко: складне розлучення.

Ладлоу, дивна річ, прийняв це без питань, і Нейтанові подумалося, чи не має схожого пояснення той факт, що коп раптом отримує призначення за півтори тисячі кілометрів від Брисбена.

— Хто ще з вами живе? — поцікавився Ладлоу.

Нейтан відповів не одразу.

— Постійно — ніхто. Я там сам.

Ладлоу, обернувши голову, витріщився на нього.

— Ви один?

— Ага. Театр одного актора. Ну, беру підрядчиків і робітників, коли треба.

І коли є гроші.

Сержант роззявив рота.

— І ваша ділянка — сімсот квадратних кілометрів? А скільки худоби?

— Десь п’ятсот-шістсот голів.

— Господи, це все одно багато.

Нейтан не відповів. Це і багато, і ні. Достатньо, щоб витоптати його хирляву смужку землі на голий пісок. Але недостатньо, щоб не просто вийти в нуль, а заробити.

— Але... — Ладлоу окинув поглядом безмежний і порожній виднокрай з кінця в кінець. — Вам не самотньо?

— Ні, — Нейтан знову кинув швидкий погляд у дзеркальце. Зандер спостерігав. — Ні, нормально. Я не проти. Якщо води вистачає, в іншому худоба сама про себе подбає.

— Не в усьому.

— Так, не в усьому, та останні пару років на пощастило з Гренвілем, — мовив Нейтан, якому хотілося змінити тему.

— Це що? Річка?

— Ага. Вона збирає з дощівкою всі поживні речовини, тож коли розливається, добре живить землю. Розливалася торік, і ще пару років перед тим.

Ладлоу примружився на сонце.

— І скільки ж то треба дощу?

— Тут вона розливається і без дощу, — сказав Зандер із заднього сидіння, й Ладлоу озирнувся.

— Справді?

Нейтан кивнув. Сорок два роки він уже спостерігає це, та все одно дивно бачити, як тишком-нишком підіймається вода під безхмарним блакитним небом. Річка вихлюпується на береги, напоєна дощем, який випав багато днів тому за тисячу кілометрів на північ. Нейтан указав у вікно.

— Коли вона розливається, майже все оце йде під воду. Місцями річка стає десять кілометрів завширшки. Без човна не переплисти. Всі будинки й містечко стоять на височині, а от дорога зникає.

Ладлоу був вражений.

— А як ви звідси вибираєтеся?

Нейтан почув Зандерів сміх.

— Ніяк. Чимало маєтків перетворюється на острови. Одного разу я застряг у себе вдома на п’ять тижнів.

— Сам-один?

— Ага, — підтвердив Нейтан. — Та в цьому нічого страшного. Просто слід підготуватися. Вибору немає, це географія.

Він подивився на червону землю, що простерлася навколо них. Важко це уявити, але мільйони років тому це все було дном великого внутрішнього моря. З цієї землі викопують кістки водоплавних динозаврів, а в пустелі досі є місця скупчення скам’янілих молюсків, висушених сонцем. Нейтанові зненацька пригадалося, як вони з Кемероном у дитинстві ходили полювати на динозаврів, взявши з собою лопати й торби, щоб складати кістки. Через багато років прийшла Зандерова черга, й у Нейтана кишені були повні пластикових динозаврів, оскільки справжні до нього погратися чомусь не виходили.

Сержант знову щось писав у нотатнику.

— А хто ваші сусіди? — поцікавився він.

— Найближчий маєток — Атертон, — Нейтан тицьнув на північний схід. — На південь звідти — місто, а на схід від нього — ще кілька господарств. Друге найбільше господарство тут — маєток Кірабі, він межує зі мною. Зараз він уже належить компанії.

Та колись він належав родині. А саме Нейтановому тестеві. Колишньому, нагадав собі Нейтан, бо йому подобалося, як це звучить. Наближалися до місця в огорожі, де був проїзд, і Нейтан натиснув на гальмо. Зандер вискочив з машини і відчинив ворота, й вони підстрибом проїхали вперед і знову опинилися на Кемероновій землі.

— Вже недалеко, — мовив Нейтан до Ладлоу.

— А пам’ятаєте, ви сказали, що ваш брат добре знав місцевість навколо могили? — глянув на нього сержант. — Якось дивно проводити в такому місці час.

— Дядько Кем змалював її на картині, — сказав Зандер, залазячи назад у машину. — Зробив її знаменитою. Принаймні на місцевому рівні.

— Та ну?

Нейтан кивнув.

— Він аматор... тобто був аматором... але малював він дуже непогано. Захопився цим ще в дитинстві. Було небагато розваг, отож нам лишалися дивацькі старечі забави. Збирання марок і все таке. Я малював як курка лапою, а у Кема добре виходило. Він не покинув малювання — думаю, повертався до нього час до часу, але картину з могилою скотаря він створив років зо п’ять тому.

Один з тогочасних сезонних робітників сфотографував її і, повернувшись додому до Франції чи Канади, чи звідки там він був, виставив її в інтернет. І зненацька Кемеронові посипалися дзвінки — люди хотіли замовити репродукцію. Зрештою, на мамину пропозицію, він подав картину на конкурс і здобув перше місце в штаті.

— В міській крамниці продаються листівки з нею, — сказав Нейтан.

— Отож могила багато означала для вашого брата? — спитав Ладлоу тоном, який свідчив, що це здалося йому важливим.

— Я б сформулював не так, — відповів Нейтан. — Гадаю, картину він любив більше за саме місце. Просто одного дня йому пощастило з тим, як упало світло.

— Там доволі дивно, — мовив Ладлоу. — Одинока могила невідь-де. Я такого ще не бачив.

— Тут їх декілька, — нахилився вперед Зандер. — З давніх часів, коли люди вмирали наглою смертю. Їх тоді ховали просто на місці, а пізніше родичі або ще хтось могли поставити могильний камінь. Для туристів у інтернеті є карти й фотки.

— І хто ж поїде аж сюди заради цього?

Нейтан знизав плечима.

— Ти б знав, скільки таких!

— І скотаря відвідують?

— Іноді. Коли ще гриміла Кемова картина, щороку по кілька людей приїздило. Зараз менше. За Атертоном є популярніша могила.

— І що в ній такого привабливого?

— Гадаю, це тому, що вона сумніша. Дитяча. Маленький хлопчик. З 1900-х.

Ладлоу наче стривожився, і Нейтан подумав, чи не має він дітей.

— А що з ним сталося?

— Та звичайна історія для цих країв, — Нейтан постарався говорити рівно. — Не ту стежку обрав і заблудив.

Уже виїхавши на дорогу, Нейтан за першим разом проскочив проїзд серед каміння. Вилаявшись, він здав назад, а тоді спрямував бездоріжник у непомітну прогалину в скелях. Опинившись на тому боці, він вражено роззирнувся. Кемеронової машини ніде не було. На одну дивну мить йому здалося, що машина справді зникла. А потім Зандер постукав по запорошеному склу.

— Ми задалеко заїхали, — мовив він, указуючи назад.

Нейтан повернувся на дорогу і зробив ще одну спробу.

Потрібний проїзд був майже ідентичний. Нейтан зупинився на тому самому місці, де перед тим ставав Баб, а потім вони всі разом піднялися схилом. Нагорі вони з Зандером трималися осторонь, а Ладлоу вдягнув рукавички. Він обійшов Кемеронову машину по колу, зробивши навіть більше знімків, ніж перед тим. Біля відчинених водійських дверцят зупинився.

Нейтан кахикнув.

— Коли ми приїхали, дверцята були відчинені, але ключі лежали на сидінні. Я пробував, чи заводиться двигун.

— Не слід було нічого чіпати.

— Вибач.

— Ви попробували, і...

— Все працює.

Ладлоу заліз у салон і сам повернув ключа. Дав двигуну кілька секунд погарчати, а тоді вимкнув.

— А машина ця взагалі надійна? — запитав він. — Модель доволі стара.

Нейтан знав, що автівці вісімнадцять років. Приблизно стільки ж, як і його власній.

— У цих краях старі машині їздять краще. На всіх нових моделях — електронні дисплеї і різні штуки, які не люблять куряви. Вона залітає в щілини — й забиває всю систему. А Кем свою машинку пильнував.

— А рація? — Ладлоу вказав на підставку на панелі.