Франк був сьогодні у меланхолійному настрої. Я відразу пізнав мелодію — то була мінорна штучка. Але зараз він грав її трохи по-іншому, манірно перебирав клавіші, а світло мінилося — від блакитного до фіолетового. Сумний настрій передався і мені, тому я поспішив замовити ще один мартіні.
— Коли я слухаю оцю мелодію, — раптом зашепотів до мене Фелікс, — мені весь час ввижається велика річка. І великі чорні човни на ній, і широкі луки за нею, оповиті туманом. І місяць… — Він ніяково всміхнувся, засоромився. — Вам зрозуміло це?
— Ні, — відповів я. — Бо позавчора він грав мені її разів двадцять.
— А, — сумно протягнув Фелікс. — Тоді звичайно.
І тут з'явилась Елен. Вона увійшла з таким виглядом, ніби весь світ належав їй одній. Буллі шанобливо причинив за нею двері.
Я повернувся на табуреті і привітався. Потім привітався з нею Фелікс.
— Як ваш синочок, Феліксе?
На обличчя бармена набігла хмарка. Його хлопчик хворів на діабет, а жінка втекла з якимось південноамериканцем, що запаморочив їй голову розповідями про розкішну яхту, численні отари, про жагучі ночі під південними зорями. Елен вважає, що Фелікс нічого не втратив, я ж не можу про це судити. У всякому разі Фелікс дуже клопочеться про свого сина. Раніше він працював у магазині і став барменом лише задля того, щоб бути вдень дома.
— Йому трохи ліпше, — відповів Фелікс. — Сьогодні поїв краще, ніж завжди. Може, вдасться-таки його виходити.
— Безумовно, — впевнено промовила Елен, поклавши йому руку на плече.
Фелікс вдячно усміхнувся.
— Я теж ладен вірити… — І обличчя його прояснилося.
Світло стало жовтим. Франк узяв заключний акорд, потім підвівся з-за рояля, перетнув зал і опинився біля нас.
— Є в тебе газета? — спитав він Елен.
— Так.
— Тоді ходімо.
Не пояснюючи нічого, він потягнув мене за собою. Ми пройшли сходами повз Буллі й посідали кружком у крісла в холі.
— Що сталося?
— Читай сам.
Елен видобула з сумочки газету і простягнула мені.
— На другій сторінці, внизу зліва.
Це була вечірня газета. Не відразу знайшов те, що мав на увазі Франк, і Елен довелося допомогти мені. Замітка була коротка, але змістовна.
Фізик і колишній штандартенфюрер СС Едвін Хайнке-Штудер, узятий під варту як співучасник у воєнних злочинах, недільного ранку втік з міської слідчої в'язниці. Випадкові перехожі бачили автобус «фольксваген», що стояв у бічній вулиці поблизу в'язниці. Заарештовано тюремного наглядача, на якого падає серйозна підозра в сприянні втечі. Далі повідомлялося, що прокуратура вирішила провести слідство з усією суворістю, без огляду на особи та посади. Відповідні вказівки розіслані всім поліцейським відділкам.
— Що ж, час збігається, — сказав я.
— Автобус теж, — зауважила Елен.
— Та й людину, яка пересіла в «ситроєн», судячи з твоєї розповіді, називали Едді, — докинув Франк.
— Залишається єдине питання: що було в клунку?
Франк забрав у мене газету, акуратно згорнув її і віддав Елен.
— Гадаю, тюремний одяг. В ньому він далеко не забіг би.
— Що ж ти тепер робитимеш? — запитала Елен.
— Анічогісінько, — байдуже відповів я. — Що мені до того Хайнке-Штудера.
Запала тиша. І хоч обличчя Елен залишалось незворушним, я відчув, що вона невдоволена моєю відповіддю.
— Ти вважаєш, що мені треба піти до поліції?
Елен завагалася.
— Я хочу лише знати, — озвалася вона нарешті, — що сталося б, якби з тобою не було Арчі.
— Арчі взагалі не второпав, про що йшлося, — гмукнув я.
— Ти гадаєш, що це все дрібниці?
— Так. До того ж я не хочу діяти зопалу. Та й гидко дивитися, коли люди б'ються поміж собою.
Вона підвелася, поправила спідницю і промовила, дивлячись повз мене:
— А мені здається ще більш огидним, коли такі люди, як Хайнке-ІПтудер… Хоча тебе це, мабуть, не цікавить?
— Ні, — щиро відповів я.
Франк всміхнувся і теж підвівся.
— Я розумію Лекса. З цього взагалі нічого не вийде. Лише неприємності.
Ми пішли назад. Франк попрямував до рояля, я — до Фелікса.
— Феліксе, що робити, коли гидко на душі?
— Я випив би в такому разі унденбергу.
— Аби це допомогло, — зітхнув я, — то вихилив би три пляшки.
Фелікс ввічливо всміхнувся: він не зрозумів мене.
6
Наступного дня я мав бути в суді в справі про спадщину, над якою я возився дома в неділю.
Я зупинив машину біля будинку суду, начепив на сходах мантію і ввійшов у вестибюль. Тут я здибав доктора Кемпфа, який представляв супротивну сторону — людину з м'ясистим носом і густим білим волоссям. Він мав властивість доводити всіх до нудот своїми довгими висновками. Їх, до речі, ніхто не читав, навіть він сам. А писав їх начальник канцелярії.