Це мене зацікавило; я негайно погодився.
Олафсон мешкав у мансарді, захаращеній книжками, переважно юридичними.
— Сідай, — привітав він мене. — Тут трохи затісно, але я задоволений. На різдво переїду. Трикімнатна квартира. Вісім тисяч марок. Половину платить тесть, половину я.
— Вітаю! Кого ж це ти ощасливив?
— Паросток старого Кемпфа. Не дуже гарненька, зато єдина. Дістане в спадщину геть усе. А татусь довго не протягне. Рак шлунка. Але він не знає. Багато п'є і курить. Чого бажаєш: пива, коньячку? Чи краще «філософії у склянках»?
— Я полюбляю мартіні.
— На жаль, немає. А як щодо віскі?
— Гаразд. Тільки без содової. До речі, я мав учора розмову з твоїм тестем.
— Знаю. Казав. Справа Феттіх. Нею старий задоволений. Ти все ще у Фассбендерів?
— Еге ж.
Олафсон посміхнувся і поставив на стіл пузату пляшку.
— У них є чого повчитися. Молодший — падлюка, старший — комедіант. Їхні трюки дуже нагадують махінації підпільних адвокатів. Та вони мають за це грошики. Мета виправдовує засоби.
Він налив по повній.
— Як ти взагалі потрапив до них?
— Типовий приклад сімейщини, — відповів я. — Мій дядечко наносився зробити з мене видатну людину. І от одного чудового дня я одержав листа, де чорним по білому стояло, що «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» були б украй щасливі, якби я запропонував їм свої послуги.
— Он як! А я забув про твого дядька. Адже він неабияка персона? Комерційний радник чи директор банку?
— Банкірський дім «Деврієнт і компанія». Директор.
— Ерго бібамус![3] — проголосив Олафсон. — За здоров'я директора банку. Мені допомагав лише прокурор. Третього класу. До речі, як справи з дисертацією?
— Уже захистив. На матеріалах фірми Гольдінг. Правове й економічне становище концерна. Це завжди було моїм уподобанням.
— Хай йому грець! — відмахнувся Олафсон і налив собі ще. — Не маю ніякого уявлення. Ніколи не тямив у цивільному праві. А купує у Б корову. Хто з них має рацію? Твоє здоров'ячко!
— Будьмо! Отже, з фірмою Гольдінг справи стоять так…
— Облиш! — вигукнув він. — А то почну розповідати про власні справи. Гадаю, тобі цього не хочеться.
— Чому б ні? Зараз я особливо цікавлюся кримінальним правом.
Олафсон поставив пляшку, яку був узяв, і недовірливо втупився в мене. Він був веснянкуватий, з білявими патлами, яким навіть бріолін не міг зарадити. Тому завжди був схожий на одуда. Мав би вигляд хлопчака, якби не жорсткуваті зморшки на обличчі, які я помічав у багатьох працівників прокуратури.
— Не бреши, друже, — сказав він. — Що трапилось?
Я випив віскі, потім спокійно відповів:
— Нічого особливого. В одної дівчини горе. Посадили батька.
— Буває, — байдуже промовив він. — Ти її добре знаєш?
— Від учора.
Олафсон єхидно всміхнувся.
— Хочеш сподобатися? Облиш! Не бажаю заради тебе псувати кар'єру.
— Ця людина ніби невинна.
— Вона каже?
— Так.
— Усі це кажуть. Якби так було, сиділи б лише невинуваті. Хто він?
— Уден.
Від несподіванки Олафсон похлинувся. Я постукав його по спині.
— Чоловіче! — охнув він, передихнувши. — Цього ще не вистачало! Але ж тут ясна справа. Абсолютно. Яснішої не може й бути!
— А як щодо телефону від директора в'язниці? — поцікавився я.
Олафсон уважно глянув на мене.
— Бачу, що ти добре проінформований. Та, на жаль, це неправда. Директор має «залізних» свідків, які одностайно твердять, що саме в той час він нікуди не дзвонив. Архітектор і два лікарі. З тебе досить?
— Але ж телефонували десь близько третьої години ночі!
— Нікому не забороняється запросити в суботу гостей і засидітися з ними допізна. Зібралися, побалакали, випили. Ні, Лексе, оцим телефонним дзвінком Уден сам викопав собі яму. Грубо зроблено. Треба йому було спочатку порадитися з тобою.
Останнє зауваження я ніби не дочув, хоч воно було нетактовним. Коли виступаєш у ролі прохача, доводиться дещо й недочувати.
— А що коли дзвонив хтось інший, видаючи себе за директора? Хіба такого не могло бути?
— Звичайно. Точнісінько таке ми підказували Удену. Адже ми теж люди. Крім того, в цю справу чомусь втрутився твій шеф і…
— Стій! — перепинив я. — Мій шеф?
— Еге ж. Старший Фассбендер взяв на себе захист. Годину тому був у мене і зажадав обвинувального висновку. Хіба ти цього не знав?
— Ні, — відповів я дещо збентежено, — цього я не знав.
— Тепер знаєш. Як я щойно казав, ми кілька разів давали Удену зрозуміти, що дзвонив хтось інший і видав себе за директора. Та Уден чи то неповороткий, чи то просто дурний. Наполягає на тому, що не міг сплутати, бо чудово знає голос свого начальника. Ну й що тут удієш?